Розділ 3

Скільки я сиджу в підвалі якогось лівого будинку?

В мене немає телефону, щоб доповісти батьку про дану ситуацію. Одяг той самий, тільки вже смердючий. Рани почали кровити після моєї пробіжки.

Якби не було гидко визнавати, що я в скрутному положенні – втім воно так і є.

Як тільки настала темрява – виходжу з чужого підвалу. Та біжу до парку, що поряд. Ні на мить не зупиняюсь. До мого дому близько шести кілометрів. Я бігала й більше, втім не з раненою ногою.

Але я біжу і знаю, що не зупинюсь.

Певно за пів години, опиняюсь біля таємного входу в будинок. Цей вхід прокладено за кілометр до дому. Схований на видному місці - в маленькому декоративному колодязі вздовж парку. Вода там є і вона крижана.

Присідаю на край, і спираючись кінцівками на кам’яні стіни, спускаюсь. На глибині трьох метрів роблю глибокий вдих і пірнаю. На мить втрачаю контроль над тілом, рани палають, з рота вириваються бульбашки повітря. Навпомацки шукаю отвір. Залізаю в цей простір. Впираюсь в залізну стіну. Так само навпомацки кручі вмонтовану ручку, а потім проштовхую металеві двері з всієї сили, випустивши майже все повітря.

Мене потоком випльовує в кімнатку. Вдихаю кисень. Схоплююсь зачинити люк назад.

Майже вдома.

Чи подумав батько де я? Певна річ, що ні. Та й не по його характеру взагалі перейматись. Мама… От вона не знаходить собі місця.

По відчуттям минула вічність, але я вже стою перед цегляною стінкою рідного будинку. Навалююсь на кілька виступаючих цеглин. Ледь-ледь роблю щілину щоб пролізти. Сил майже немає. Ноги ватні. Від голоду та втоми голова йде обертом. Мене морозить і здається піднявся жар.

Я вдома. Сходинка за сходинкою на гору і я падаю.

Тіло не має сил, але я аби як, накарачках доповзаю до ручки і вивалююсь, як мішок картоплі, на коридор. З кухні виглядає фігура. Приближаєте. Та я не бачу хто це. Очі затягло туманом, вони заплющують від втоми.

- Мам?

Прокидаюсь в своєму ліжку. На мені вже чистий одяг, рани забинтовані білосніжними бинтами. Поруч сидить матір.

- Привіт, - хотілось сказати це голосно, але я змогла ледь прошепотіти.

Жінка звертає увагу й посміхається.

- Нарешті. Золото моє, знову ти ледь не звела мене з розуму.

- Де батько?

- На службі в церкві.

Як я й думала. Він лишається каменем завжди. Роль – важливіша всього.

Батько вчив мене битися з одинадцяти років. Я встигла відходити тільки молодшу школу, а потім моє навчання почалось вдома: вчителі, дорогі книги, вічний прогрес. Як тільки закривались книги - починались тренування. В мене було тільки кілька годин щоб привести себе до ладу перед сном. І звісно наче в самих суворих військових закладах – у десять годин я мала вже сопіти на подушці.

Навіть у військовому інституті мені було легше по розпорядку дня. І як би я не сварилась на батька, але він дав мені гідну підготовку задля нашої справи. За це я його поважаю. Тільки за це.

Коротко розповіла мамі за все. Вона приготувала мені чорний чай з медом і лишила мене відпочивати.

Що тепер буде? Чи шукатимуть мене?

На вулиці незвично тихо, навіть не чути гомін перехожих. Сперта на подушку, спокійно допиваю чай.

Потрапити в руки мафії не було важко, а чи буде так само легко вирватись? Дружина для сина Дона! Сміюсь в голос.

Це станеться якщо я сама переступлю через свій же труп.

За кілька годин прийшов батько.

- Адель, доповідай, - він швидко зачиняє двері і кількома кроками перетинає кімнату, сідає в крісло приготувавшись слухати.

- Завдання провалилось. Габріель Готері живий.

- Дивно, що тебе не добили. Нічого не пропонували?

Я мовчу.

- Отже, не встигли. Іншого пояснення немає.

Він киває сам собі.

- Тепер ти будеш стежити за ним. Він їздить у кафе на площі.

- Якщо мене знову схоплять – прикінчать.

- Ти все сказала?

Пауза.

- Зрозуміла.

Від підводиться.

- Можеш іти.

По скронях колотить тиша, а з очей поволі течуть сльози. Піднімаюсь в кімнату.

Повільно лягаю, розвернувшись до вікна. Щосекунди крадуться дурнуваті думки втім я їх гоню якомога далі. В мені кипить образа – начхати вже на його відношення до мене, але це він не подбав про мою безпеку адже сам підбирає замовлення для мене.

Нічого більш не хочу.

Тиждень минає в тиші. Батько завжди в дорозі, інколи з якимись статними чоловіками заходить додому. Мама весь час крутиться на кухні й завжди обслуговує гостей.

Так і не скажеш, шо у неї є інший.

Я ж займаюсь в залі. Рани майже затягнулись. Тіло не повинне відвикати від навантажень, навіть малих.