Розділ 2

Я стою на похоронах. Поняття не маю, що тут роблю і кого хоронять, але я відчуваю смуток. Ніби бачу себе з боку. Я кричу і падаю на коліна. Мене вивертає на землю, а в блювотині видніються зуби вперемішку з волоссям.

Картинка віддаляється. В паніці починаю бігти на світло позаду. І падаю, припиняючи дихати.

Розплющую очі. Роблю величезний вдих, спираючись на лікті. По лобу стікає піт.

- Добрий ранок.

Габріель Готері сидить в кріслі. Темне волосся на лобі, руки складені. Блідий.

Я не одразу розумію де я.

- Не дивуйся, - каже він. - Я зрозумів, що щось не так, ще коли взував тобі туфельку. Не кожна дівчина має такі міцні плечі. І пістолет на стегні я відчув під час танцю.

Він підводиться і підходить ближче.

- Що зі мною буде?

- Хочеш щось запропонувати?

Я мовчу. Рука на простирадлі стискається.

- Мій батько старий. Титул переходить тільки після того, як син створить сім’ю. У нас так заведено. Розумієш на що я натякаю?

Він дивиться прямо.

- Ти знаєш мене і не боїшся. А головне – ти теж вбивала.

Пауза.

- Якщо відмовлюсь?

Він не відповідає одразу. Тільки дивиться.

- Адель Корелі, виросла в дитячому будинку. Служила у військовому інституті, втім відрахована через проблеми із здоров’ям, після аварії. Потім пішла на лікаря – хірурга. І успішно закінчила навчання. Більше даних немає. Ні місця роботи, ні про наслідки аварії, навіть жодного зареєстрованого авто. Нічого.

Лиш дивлюсь на нього. До горла підбирається жар.

- Якщо відмовиш – дізнається батько. Для тебе це вирок.

- Але він не знає? – Готері киває. – Чуму ж?

Чоловік підходить до вікна.

- А ти бажала б вмерти? Ще й не аби як а вигадливо.

Габріель розвертається і уважно дивиться мені в очі.

Він спирається плечем на стіну, схрестивши руки на грудях й веде далі:

- Так от чому ти жадала себе вбити під деревом. Думаєш, пов’язати себе з мафією це вирок?

- Спробуєш переконати, що ні? – я майже насміхаюсь над ним.

- В мене є угода, - мовчу. – Я пропоную тобі одружитись. Зі мною.

- Боїшся заголовків «Дружина вбила чоловіка»? – Шкірюсь.

- Мені теж це не до душі.

Мовчки лежу далі. Нізащо. Щоб вбивця одружилась з тим кого намагалась вбити? Ще чого!

- Подумай, - зробивши кілька кроків, він зупиняється. – До речі, було дуже відважно піднести дуло до скроні. Але потрібно краще тримати пістолет.

Він тільки спостерігає. Жодного слова чи то емоції. Розуміючи, що я й на далі мовчатиму - просто йде геть, піджавши губи.

Чую як мене замикають. Тихо спускаю ноги з ліжка на підлогу. До мене повернулись сили, але рани болять.

Оглядаю кімнату в пошуках хоч чогось. Кожен крок болить, але це відходить на другий план. Потрібно тікати. Повільно підхожу до вікна. Високо. Лізти небезпечно.

Поверх третій. Поруч сусіднє вікно. Але чи можу я бути певна, що там немає нікого з людей Габріеля? Не варіант. Зліва стічна труба до низу. Це вже щось.

Обережно стаю на виступ біля вікна зі сторони вулиці. Повільно, приставним кроком прямую до труби. Нарешті поруч. Хапаюсь з обох сторін за трубу і босими ногами спираюсь на залізо. Повільно спускаюсь.

Зверху хтось кличе.

Стрибаю. Приземлившись на поранену ногу і падаю.

Піднімаюсь і біжу. В повороти, за будинки. Не озираюсь. Адреналін б’є в голову. Біль вже не зупиняє. В голові жодних думок втім я знаю, що мені потрібно бігти подалі від дому, варто перечекати.

Добігаю до підвалу чужого будинку і зачиняюся. Сиджу в темряві. Руки тремтять.

Якщо він знайде мене тут – угода вже не буде пропозицією.