Пролог

Я йду на благодійний вечір, щоб убити його.

Члени мафії — черстві, жорстокі, бездушні. Змалку мене вчили ненавидіти цю ницу структуру. У шістнадцять я вже знала, як поводитися зі зброєю. Моє перше вбивство сталося в день двадцятого дня народження.

Лінія по батькові приймає замовлення на таких, як він. А з вигляду — ідеальне сімейство: батько — праведник, священнослужитель; мати й я співаємо в церковному хорі. Та ніхто не здогадується, що на наших руках — кров мафії. Матір не втішає сімейна справа, але вона не перечить батькові.

Мій наступний контракт — Габріель Готері. Син італійського клану. Його замовили з вигоди. Для мене це лише черговий робочий вечір: я вбиваю — мені платять. Байдуже, хто залишиться на полі бою після чергової війни.

Я вдягаю розкішну блакитну сукню, розшиту коштовним камінням. Волосся — золоті кучері. Масивна срібна діадема тримає зачіску. На ногах — імітація кришталевих черевичків. У руці — маленька вінтажна сумочка, що легко ховається на зап’ясті.

Перевіряю інструменти: два ножі на стегнах, поруч — кілька сюрикенів. Між грудей упевнено кладу маленьку баночку з отрутою барбаско. Один незамінний інгредієнт у його вині — і Габріель Готері не побачить ранку.

Вдих. Видих. Час грати роль.

***

Транспорт зупиняється перед величною будівлею. Сходи, застелені червоним килимом, ведуть угору. Палац сяє, змагаючись із нічним небом.

Я виходжу, поправляючи кокетливу сріблясту маску, всипану крихітними дорогоцінними камінцями.

Сотні гостей, сміх, шампанське… хаос таких вечорів створює ідеальні умови для вбивства.

Крок. Ще один. І раптом мене хтось зачіпає — надто різко, надто невчасно.

Я втрачаю рівновагу, але втримуюсь. Інша річ — моя туфелька. Вона летить вниз сходами й опиняється в руках чоловіка у чорному костюмі.

Мої губи вже роздратовано сіпаються, але…

Темне волосся, зачесане назад. Чорна, блискуча маска. Зелені очі, що ніби світяться у тіні.

Габріель Готері.

Фото у справі було не таким вражаючим.

— Одна Попелюшка загубила свою туфельку, — усміхається він. Легко, ненав’язливо, ніби ми справді у казці.

Гаразд. Тоді я гратиму.

Дозволяю усмішці з’явитися на губах, додаю кокетства погляду.

— Схоже на те. І чи поверне прекрасний принц її власниці?

Його усмішка ширшає, та він не поспішає віддавати черевичок. Дивиться. Оцінює.

Мовчки піднімаю поділ сукні, виставляючи босу ніжку. Мій погляд натякає — якщо вже знайшов, то допоможи.

Він хмикає, опускається на коліно.

Дотик. Його пальці теплі, лягають трохи вище щиколотки — обережно, навіть повільно. Ліва рука допомагає мені взутися.

Коли він підводиться, наші погляди знову зустрічаються.

— Дозволите дізнатися ваше ім’я?

Я легко роблю реверанс.

— Дякую, мій принце, — м’яко кажу й повертаюся до палацу.

Зацікавлена жінка завжди озирнеться. І, звісно, я озираюся.

Мене навчила мати. Вона знає жіночі хитрощі. Вміє прикидатися дурною, коли це вигідно, особливо перед чоловіками. Вона дурить навіть батька — дружина і коханка водночас, мати вміє поєднувати ролі.

У натовпі — лише його зелені очі. Він стежить за мною.

Схиляю голову, ніби соромлюсь, заправляю пасмо волосся за вухо й рушаю вперед.

Казка почалась.