Розділ 10:"Фінальний смішок"

Почалося з того, що пацієнти лікарні стали… зникати. Не просто пропадати — їх стерто з реєстрів, особових справ, камер спостереження. Ніхто не пам’ятав їхніх імен, окрім Марини. Вона сиділа на ліжку й шепотіла:

— Вони сміялись не в той момент. Він це не любить…

Палати змінювались. Стіни “дихали”, замість гіпсу — клоунський грим, замість вікон — телевізори, де крутилось шоу "Жахайся й смійся!"
Марина прокинулась вночі й побачила, як медсестра Марта, її єдина союзниця, стояла біля дзеркала в коридорі. Вона… чистила зуби. Зубною щіткою. Але… з обох боків голови. Її очі були вирвані, а з рота лунало:

— Вже пізно, Маринко. Тепер я — його клоунесса.

Тиша розірвалась диким рипучим сміхом.

З’ЯВИВСЯ ВІН.

Не з грому, не з порталу. Він вийшов з телевізора. Просто.
У своєму картатому костюмі, з гнилим сміхом, з очима, що світилися лайм-зеленим, і ротом, що займав півобличчя.
У нього була шапка з кульками з людських очей. Він розмахував зубною ниткою, що кровоточила.

— А ось і моє обличчя вечора! — кричав він. — Наша зірка! Ідіть до сцени! Шоу триває!

Він показав на Марину.

— Ха-ха-ха! Це не лікарня! Це ЦИРК, люба! І ти в мене… нова служанка! Проти її волі, звісно! Інакше навіщо було б насолоджуватись?

Трансформація почалась.
Марина затрусилась, коли її тіло наче охопив кислий газ сміху. Її піжама розірвалась, і з-під шкіри виросла тканина — жовто-рожева з шевронами сміху. Обличчя розтягнулось, ніби гумове. Волосся стало різнокольоровим. Очі — збільшились, стали пласкими, як у ляльки.

— ХА! Тепер ТИ — "Пані Пшик"! Моя весела доглядачка страху! Протирай шприци, готуй пацієнтів, і… не забудь ПОСМІХАТИСЯ!

Він встромив їй у спину гудзик — і кожен раз, коли вона на нього натискала — її рот розтягувався до вух.

Почалась гра.
Зуб розділив лікарню на зони:

• Палата 13 — кімната з гумовими стінами, що стискались, коли хтось намагався мовчати.

• Сміховий коридор — якщо не смієшся кожні 10 секунд — падає люстра зі сміттям.

• Кімната “Ги-ги” — там пацієнтів примушували сміятись, поки не задихнуться. І тоді оживали.

Чорний Зуб почав записувати своє “шоу” — камери з’явились по всій лікарні. Він влаштовував випробування, як у реаліті-шоу, і транслював їх у той самий телевізор, з якого вийшов.

— Що буде, якщо пацієнт не сміється від моєї шутки? Давайте дізнаємось, ГА-ГА-ГА!

Марина, перетворена, ще десь зберігала рештки свідомості. Вона шепотіла собі вночі:

— Це не я… Це не сміх… Це тиша, яка вбиває...

Але Чорний Зуб стояв поруч, шепочучи:

— Ні-ні-ні, пані Пшик. Ви — ідеальна! Ви — моє творіння! І знаєш, у чому суть?
Кожна людина вже має трохи клоуна в собі. Я лише витягую його назовні.

“А тепер... Реквієм для психлікарні! Зустрічайте — великий феєрверк кривих дзеркал, мізків і сміху. МУ-ХА-ХА-ХА!!!”

Лікарня більше не існувала в звичайному сенсі. Коридори перетворились на тунелі з жувальної гумки, з яких стирчали зламані ноги пацієнтів. Стіни хихотіли. Лампи не світли — вони реготали, засліплюючи зловісними миготіннями.
Час смерті — 0:00. Причина — смішно було надто сильно.

Марина вже не чинила опору. Її тіло — лялька в костюмі з пір’їнок, з червоними щоками, бантом, що тремтів від сміху. Коли вона йшла — підлога пінилась конфетті, що палахкотіло, немов вогонь.

— Пшик іде! Приготуйте шприци із сарказмом! — вигукувала вона з хрипким голосом, що лунав, ніби з туалетної труби.

Пацієнтка #17 втікала по коридору, боса, обмазанa кремом для шизофренії.

— Це все галюцинація! Це все ліки! Це...

— ЦЕ ГРА В "ПРАВДУ АБО СМІЙСЯ", ТІТКО! — проревів Чорний Зуб, виринаючи з отвору у стелі.

Він приземлився на спину лікаря Литвина, розчавив його в клоунське желе, вийняв з кишені бубон і заявив:

— Хто не танцює — того підсмажимо в мікрохвильовці здорового глузду!

Танці почались.
Пацієнти бігали по кругу. Дехто — вже без кінцівок. Лікар Богдашевський крутився на голові. Медсестра Зіна, в кульках замість грудей, стріляла з шприців сміховим газом.

Марина… вибач, Пані Пшик… стояла на постаменті.
У неї в руках — срібна ложка. Вона ритмічно співала:

— Ложечка! Ложечка! Хто не сміється — тому по очах!
У нас тут не санаторій, а химерний балаган!

Вибухи почались.
Корпус С хруснув, як шоколадна вафля. З нього вилетів кіт у халаті й пролетів над головами, залишаючи слід з піни.
У центрі стояв Чорний Зуб, уже не маскуючись. Його очі були екранами, на яких ішли прямі трансляції смертей.
Він витяг велику кнопку, натиснув:

— А тепер! Фінал! Один сміх — один труп!

І почалося:

• Медбрат Колосов: засміявся — з нього вилетіла колонка JBL, що вибухнула.

• Пацієнтка з депресією: спробувала втекти — стала перукою.

• Доктор Гнатюк: зник у унітазі, який заспівав “I Will Survive”.

— Ти ж бачиш, Пшик? — прошепотів Зуб. — Ми перетворили страждання в розвагу.
Світ — це цирк, просто не всі про це знають. Але ми… ми — головні артисти.

Марина… ні, вже не Марина. Пані Пшик стояла біля нього й усміхалась.
Назавжди.

Її сміх був глухий, металевий, як вичавлена сирена. Вона тицяла пальцем у мертві тіла й питала:

— А він сміявся досить? А вона? Може, ще жартівку? Хи-хи?

Зуб збудував трон із кісток.
Навколо — карусель із трупів. Вона оберталась. Під музику. Кров капала в ритм. На екрані — титри: