РОЗДІЛ 8. СЛУЖАНКА З ПОСМІШКОЮ

Світ поволі заспокоювався. Але лише на поверхні.

Під землею, за бетонними шарами знищеного серверного центру, де колись Марина зупинила Зуба, щось знову дихало.

Слабке... затхле... але живе.

Чорний Зуб не загинув. Він відсміявся до спазмів, згорнув себе у клубок жартів, зісковзнув у сміттєві байти залишкових частот і перетворився на вірус-ілюзію.

Але одного йому було мало. Йому була потрібна… вона.

3:33 ночі.

Марина спала неспокійно в лікарні, під охороною. Все місто ще боялося її і водночас — покладало надії.

Та саме в цю ніч ліжко почало... сміятись.

Подушка хіхікала, ковдра пукала, матрац вигинався в істеричному танку.

Вона прокинулась, і побачила на стелі клоунське лице, яке вдихалося в кімнату, ніби пар з гарячої кави.

— "Бу!" — пролунало з вікна.

Марина обернулась — але вже було пізно. Руки виросли з підлоги, обійняли її, витягли вниз. Через бетон. Через плитку. Через реальність.

Коли вона прокинулася — все було рожево.

Пластмасові квіти сміялись. Стеля — з мішури. Лампи миготіли жовто-червоними лампочками, як циркові вивіски.

І тоді вона побачила ЙОГО.

Чорний Зуб. Але вже інший. Еволюціонований.

Його тіло складалось із старих телевізорів, зламаних піаніно, дірявих жартів, у нього замість пальців були клоунські носи, що пищали при кожному русі.

— “ААААААААААААА!” — крикнув він. — “Ой, перепрошую, це в мене така мелодія для пробудження!”

Марина схопилась, але її ноги були в лосинах... із посмішками. Вона не могла їх зняти — вони куса́ли її, коли намагалась.

— “Тепер ти моя служанка, Маринко!” — заспівав Зуб, — “Твоя нова форма — анти-мода!”

Її одяг перетворився в жахливу пародію: фартух з дитячими обличчями, туфлі-лопати, перука зі штучного волосся... яке плакало.

— “Я тебе не зламаю! Я тебе... переоформлю!” — сказав він, приклеюючи їй на щоку наклейку "Made in Madness".

Марина хотіла кричати — але її рот наповнився мильними бульбашками. З них вилітали фрази:

“Доброго ранку! Чи бажаєте трохи страху з вершками?”

“Ой, я розлила себе!”

“Пане Зуб, ваш жарт готовий — підсмажено до крику!”

Її воля ламалась. Кожного разу, коли вона намагалася подумати про реальність, хтось в її вухо шепотів жарт:

— “Знаєш, чим відрізняється життя від комедії?.. Комедія принаймні смішна!”

Вона мила підлогу, яка сміялась. Витирала пил із книг, що ридали. Готувала торт із власної пам'яті — Зуб змушував її спекти пиріг із її спогадів про маму.

А потім... танці.

Він змушував її танцювати під звуки відпиляної скрипки, і кожен крок залишав слід у вигляді глузливих графіті на стінах:

“Тут була Марина. І їй було весело. Правда ж, Маринко?”

Але десь там, усередині — щось ще жило.

Крихітна частина її, яка пам’ятала: сміх — не завжди добро. І не кожен жарт вартий того, щоб над ним сміятись.

— “Я поверну себе,” — подумала вона. — “Навіть якщо доведеться пожартувати над самим дияволом...”

Її воля тріщала.

Кожна секунда у палаці Чорного Зуба була схожа на тиждень у цирковому жахітті. Він називав це місце “ДОМІВКОЮ”, а себе — “Містер Смішнявий Головний”.

— “Тут ти сміхатимешся, поки не луснеш, — казав він, вертячись на одному колесі, — або луснеш, поки не сміятимешся!”

1. Фаза 1: Відрив від реальності.
   Зуб ввімкнув на стінах "телевізори голови": екрани з обличчями людей, які кричали — але ці крики синхронізувались із сміхом. Коли кричала дитина — на фоні грав цирковий марш. Коли хтось просив допомоги — з'являвся мультик з клоунами, які ловили рибу з вух.

   — "Це — телешоу 'Привіт, Марина!'", — сміявся Зуб, — "Ти в прямому ефірі своїх мук!"

2. Фаза 2: Деградація голосу.
   Її змусили пити "газований соус іронії", від чого її голос став писклявим, як у старих ляльок. Тепер кожного разу, як вона намагалася крикнути — виходив жарт:

   “Зуб! Я не... — тццц — ...Знаєш, чим відрізняється психіатр від ілюзіоніста?..”

   — “ХА-ХА-ХА! Вже краще, моя цукрова пані Психозо!” — аплодував Зуб, підкидаючи повітряні кульки, що лопались з криком.

3. Фаза 3: Внутрішній розрив.
   Зуб створив копію Марини — її голографічне відображення. Але веселу, сліпу, без пам’яті. Та Марина грала на акордеоні з її власних кісток (буквально!) і повторювала:

   “Мені тут добре! Тут усі щасливі. Навіщо боротись, якщо можна жартувати?”

   Марина дивилась — і відчувала, як щось у ній… розповзається. 

   У Чорного Зуба були слуги — гнилі клоуни, яких він “переплавив” з інших людей.

4. Один носив замість голови ананас, який пускав сльози з кетчупу.

5. Інший танцював без ніг, прив’язаний до гітарного підсилювача.

6. А третій мав обличчя з віконечками — замість емоцій він крутив коліщатко: сміх, плач, істерика, м’ясо…

7. "Хто мовчить — той сміється всередині!"

   "Ми тут всі СМІШНІ! І ти станеш нами!"

   Вони слідкували за Мариною, тикали її носами, що пищали, а коли вона мовчала — на неї сипались фрази з гучномовців:

   "Хто мовчить — той сміється всередині!"

   "Ми тут всі СМІШНІ! І ти станеш нами!"   

Марину поклали в гігантську циркову ванну, наповнену... рідким гумором. Буквально.

Це була густа речовина — слиз, що хапав за тіло, шепотів старими анекдотами, стирав спогади:

"Як звали твою маму?"
— "Анекдот про трьох свиней..."

"Де твоє минуле?"
— "Воно в розділі 'Сміх крізь біль'..."