Розділ 5:Тиша в подушках

Психіатрична клініка «Роузґленд». Захід штату Нью-Йорк.

Марина Логан сиділа на ліжку, загорнута в білу ковдру, яка більше нагадувала гамівну сорочку.
Її очі були широко відкриті, але погляд — порожній, десь далеко.
Вона мовчала вже п’ять днів. Лише зрідка хихотіла. Дуже тихо. І дуже… неправильно.

— «Він у сміху… Ви не розумієте… Він між словами… між паузами…» — шепотіла вона собі в кулак.

Коли лікарі питали, що сталося, вона відповідала лише одне:

— «Чорний Зуб не приходить. Він народжується. У вас. В мені. В кожному, хто хоч раз удав, що йому весело.»

Її намагалися заспокоїти. Давали заспокійливе. Заставляли спати. Але Марина не хотіла спати.

— «Бо він сниться. І в снах теж жартує. Тільки там… там уже не смішно.»

Одного разу вночі медсестра побачила, як Марина розмовляє зі своєю подушкою.

— «Ти знову тут, так? Такий веселий… Такий дотепний. Ну скажи, чому мене не слухають?»

Вона слухала відповідь. І сміялась. До ридань.

На подушці — не було нічого. Але медсестра присяглася б: на мить там з’явилась усмішка. І зникла.

 Внутрішній рапорт персоналу, дата: 12 липня

Пацієнтка: Марина Логан
Стан: нестабільний.
Повторює ідеї про "смеховий вірус", "демона-маніяка в екранах", "Чорного Зуба".
Звук її сміху викликає тривожність у персоналу. Двоє санітарів переведені через психоз.

Рекомендація: повна ізоляція. Тривожні прояви медіа-психозу.

Але в кімнаті №17 щось змінилось.

Марина малювала… кров’ю з пальця.
На стіні — велике коло.
Всередині — зуб. І напис:

“Він уже в середині. І сміється з нас.”

Уночі, коли охоронці переглядали камери спостереження, на екрані з’явився клоун у халаті санітара.

— «Доброго вечора, лікарі! Сьогодні в програмі — операція на сміхових залозах. Пацієнт: здоровий. Але… вже не житиме!»

Камери пішли снігом.

І лише в коридорі лишився звук кроків… і скрегіт… як від зубів по склу.

І тут…

БУМ!

Прямо крізь дах — впала величезна клоунська нога, обута в гігантський черевик, який при приземленні затоптав торговий автомат. З динаміків задзвенів звук аркадної гри.

За ногою — друга. Потім — рука з гігантською квіткою, що плюнула в охоронця кислим спреєм.

І ось він. Чорний Зуб.
У білому халаті з бейджиком: “Доктор Ха-Ха”.
На голові — капелюх-качка, що крякала з кожним його рухом.
За ним — оркестр гусей у медичних масках, що грали фальшиво й без милосердя.

— «ДОБРИЙ ВЕЧІР, РОУЗҐЛЕНД! А тепер: лікарня сміху відкривається!»

У медсестер в руках вибухнули шприци-конфетті. Один з пацієнтів заволав:

— «Це сон?! Це сон?!»

— «Так, солоденький, і ти — головний персонаж. Але тут не буде щасливого фіналу!»

• Санітар, що тікав, підсковзнувся на банановій шкірці… яку Зуб поклав йому прямо під душу. Його голова врізалась у дзеркало. Але замість відображення — в дзеркалі було обличчя Зуба, яке сміялось гучніше за сирену.

— «Ілюзія самоконтролю — розбита. Як твоє обличчя!»

• Медсестру Еліс зупинила кулька, яка прилетіла і… просверлила її череп, мов свердло. З кульки вилетів квиток:

— “Безкоштовний сеанс трепанації! Ха-ха-ха!”

• Один психіатр почув у навушниках дитячий сміх — і раптом його очі перетворились на ґудзики, які Зуб вийняв і кинув на підлогу.

— «Опа! Зір втратив? Ну тепер ти бачиш істину — крізь темряву!»

 Кімната №17

Чорний Зуб відчиняє двері. Там — Марина.
Вона не рухається. Не боїться. Не говорить. Просто дивиться.

Він заходить повільно, відправляє оркестр гусей кудись у каналізацію.

— «Ну ось ми і знову… Пані Правда. Пані Паніка. Пані… Тиша.»

Він сідає на підлогу біля неї. Дістає іграшкову коробку. Відкриває — звідти лунає сміх немовляти… яке плаче.
Потім дістає цукерку… і кладе її біля Марини.

— «Я ще не хочу тебе їсти. Ти — десерт. І знаєш що? Найкращі страви — після шоу.»

Він нахиляється до її вуха.

— «А шоу тільки починається.»

Потім… розчиняється у власному тіньовому силуеті.
Лишаючи по собі запах… карамелі, страху й хлорки.

 Звіт наступного дня:

7 мертвих.
4 пацієнти зникли.
2 лікарі кататонічні.
Камери — згоріли.
Усі малюнки в кімнаті Марини — зникли. Лише напис кров’ю:

“СМІХ — ЦЕ ПЕРШЕ, ЩО МИ ВИГОЛОШУЄМО. І ОСТАННЄ, ЩО ЧУЄМО.”

Пожежна сигналізація мовчала. Але дим уже повз коридорами.
Десь лаяв пес, десь хтось сміявся — чи плакав. Тепер це важко було відрізнити.

Марина йшла босоніж, тримаючи в руках лише старий блокнот.
У халаті — запханий шмат газети з кольоровим фото:

“Нова хвиля масових істерій: феномен «усмішкових смертей» досі без пояснень.”

Її погляд був далекий, але руки тремтіли від надміру реальності.

Вона не втекла. Її відпустили. Саме він. Зуб. І вона це знала.

 Внутрішній монолог Марини:

“Він грається. Це не кінець. Це — пауза. Наче вставка перед рекламою.”

“Але я жива. І ще можу… Що? Писати? Говорити? Попереджати?”

“Ніхто не слухає. Всі просто… сміються. Навіть трупи.”

 Вона в лісі. Прямує до шосе. Пальці порізані. Очі не моргають.