Розділ 4 :"Усміхнені смерті": збіг чи щось страшніше?

НОВИНИ О 18:00. 

"Добрий вечір. З вами — Рейчел Монтгомері, і в нас знову тривожні новини…" [НЬЮ-ЙОРК, НЬЮ-ДЖЕРСІ, МЕН]

Протягом останніх трьох тижнів у кількох штатах США зафіксовано вже 32 випадки загадкових смертей, об’єднаних спільними ознаками:

— обличчя жертв застигли в усмішці, часто — з викривленими щелепами;
— окуляри, смартфони або екрани, увімкнені на момент загибелі;
— залишені записки, голосові повідомлення або навіть відео, в яких чути клоунський сміх, музику цирку або фрази типу:

“Усміхайся — ти вже мертвий!”
“Шоу почалося. А глядачів все менше…”

 Свіже відео з місця події:

На екрані — фрагменти з камери спостереження:
молода пара у парку.
Вони дивляться щось на телефоні — спершу хихочуть.
Потім — регочуть.
А потім…
стоїть лише одне тіло. Обоє — мертві. Усі м’язи обличчя застигли в посмішці. Очі відкриті.

Поліція не коментує відео, проте джерела зсередини кажуть, що «там був звук… ніби щось сказало:

“Ха! Ну що, весело було, дурники?”»

 Інтерв'ю з експертом з поведінки натовпу:

“Скоріш за все, маємо справу з масовим психозом або медіа-вірусом, можливо, відеоефектом, який запускає у людей паніку або епілептичну реакцію…”

Але коли його запитали, чому навіть сліпі жертви теж померли — він замовк.

 У соцмережах — паніка й іронія.

“Коли Чорний Зуб прийде — скажи йому, що в мене вихідний.”
“Смерть зі сміхом? Нарешті щось гірше за мої побачення.”
“Я видалив інтернет, але холодильник почав реготати. Це нормально?”

Психологи сперечаються: що це — демон, вірус чи колективна істерія?

В деяких колах поширюється теорія, що мова йде про інфопаразит — ідею, яка "заражає" мозок через страх і гумор.

“Це щось нове. Не привид, не вірус. Це... символ. Він народився з усього, що ми вважаємо смішним, хоча воно болить.”

 Фінал випуску — дивний момент:

Журналістка, що читала новини, раптово засміялась. Незручно.
Її колега пробує зупинити ефір — але в кадрі видно, як у студії блимає світло, чути дитячий сміх, і хтось кидає на стіл кульку.

Камера зникає.
Екран чорніє.
І лунає останній звук:

“До нових зустрічей, глядачі. Сміх — безкоштовний. Але ціна — шалена.”

 Інтернет вибухає:

“Це був жарт?..”“Це частина ARG?”

Овальний кабінет Білого дому був залитий м’яким світлом ламп, але в повітрі висіла напруга. Президент Роберт Гейнс, сивочолий чоловік із натренованим голосом і змученим поглядом, сидів перед великим екраном.

На ньому — останні новини.

Кадри з камер спостереження, паніка у прямому ефірі, посмішки мертвих. І найстрашніше — вирізки з відео, де серед гусей у фраках, що грали на духових, крокував... він. Усе частіше в пресі його називали "Чорний Зуб".

Президент натиснув паузу і зітхнув:

— Чорт забирай... Це знову.

Він натиснув кнопку на столі.

— Чарльзе. Поклич усіх.

За кілька хвилин у кабінеті зібрались найвищі посадовці: радник з безпеки Чарльз Еванс, міністр оборони генерал Сара Блек, директор ЦРУ, радник з інформаційної політики.

— Поясніть. Що це, до біса, відбувається? — голос президента був спокійний, але обличчя кам’яне.

Чарльз відкрив планшет.

— Пане президенте, ми вже говорили вам три тижні тому. Спершу ми вважали це масовою істерією. Кілька смертей, вірусні відео, дивна атмосфера.

— А тепер?

Генерал Блек підійшла до екрана й увімкнула карту.

— Станом на сьогодні маємо підтверджені 48 випадків смерті в США з однаковими ознаками: гримаса сміху на обличчі, відсутність ознак боротьби, фіксація останніх секунд на відео. Ми підозрюємо використання психохімічної зброї — можливо, у формі аудіо або візуального тригера.

Президент усміхнувся, але холодно.

— Росія? Китай?

— Ми не можемо підтвердити. Але... це щось нове. І воно поширюється.

— Добре. Робіть так: офіційно заявіть, що це — локалізована атака невідомим агентом. Усі зони зараження — під контролем. Громадянам нічого не загрожує. Об’єкти критичної інфраструктури — захищені. Ворог нейтралізований. Зрозуміло?

— Так, пане президенте.

— І ще… Приберіть усе це з ефіру. Я не хочу більше бачити гусей з трубами на CNN.

Легка пауза.

— І забороніть TikTok. Профілактично.

Чарльз обмінявся поглядом із генералом, але мовчки кивнув.

— Звісно, пане.

Президент залишився на самоті. Він стояв біля вікна й дивився на тьмяне світло Вашингтона.

— Це хімія. Це пропаганда. Це все під контролем...

Десь у темряві коридору Овального офісу промайнула тінь.

Усмішка — трохи ширша, ніж мала б бути.

Ніхто її не помітив.

Держава діяла.

Сили спецоперацій, кіберпідрозділи, аналітики. Закриття платформ. Заборона мемів. Заблоковані ефіри. Евакуації.

Та вони не знали головного.

Це не зброя.
Це не агент.
Це не ворог.
Це — епідемія ідеї.

Ідеї, що сміх — не рятує. А засуджує.

І Чорний Зуб уже не просто в інтернеті.

Він у словах. У реакціях. У наших жартах.

Чорний зуб сидів у кріслі, що саме час від часу сміялося. Довгі пальці торкались підлокітників, ніби гладив щось живе. Його рот був ширше, ніж дозволяла будь-яка людська анатомія. Очі — не відбивали світло. Бо світло боялося його.

Перед ним — стіна з екранів, з’єднаних зубами, ніби в гнилий вінок. На кожному — трансляція:
президент, що хмуро спостерігає за монітором.
генерали.
перелякані радники.
брехня в ефірі.