Розділ 3:Ласкаво просимо в Пломбополіс

Ніхто не знає, як виглядає його світ насправді.

Одні кажуть — це фрагмент забутої свідомості. Інші — що це цифровий простір, який зламався від сміху. Дехто вірить, що це Пекло, створене з уламків дитячих страхів і стоматологічних кабінетів.

Але він сам називає це просто:

— «Пломбополіс. Де всі усміхаються... до останнього зуба!»

Темний цирк

Це місто не має неба. Там — суцільна чорна гумка, натягнута над головою. Вулиці побудовані з кривих дзеркал, які спотворюють не тільки тіло, а й душу. Повсюди — атракціони: гойдалки, що ламаються під час сміху, кіоски, де роздають криваві льодяники, і театри, в яких ніколи не закінчується вистава.

У центрі — величезна арена. На троні з дитячих зубів сидить він.

Він нудиться.

— «Де всі? Ніхто не хоче трохи посміятися з мізерної реальності? Що за покоління... Ходять з кислою пикою, а потім питають — чого я прийшов. Бо ви просили!» — гаркає він, кидаючи торт у повітря, який вибухає хихотом.

Поруч проходить черговий зомбі-артист у клоунських черевиках. Один з «гостей», які ніколи не повернулись зі сну.

— «Ей, Тоні! Постав мені знову ту сцену, де ми вдавали, ніби жити весело! І налий мені щось із нових сліз інфлюенсерів, бажано зі смаком полуниці.»

Тоні мовчки піднімає келих, що світиться тривожним неоном. Усередині — рожеві сльози та крихти зламаних сторіс.

— «Окей, друзі. Час шоу! Хто тут сьогодні? О, дивись — фобія соціальних мереж і хлопчик, що боявся стоматолога!»

Він бере мікрофон — точніше, вирваний крик — і говорить у нього:

— «Знаєте, що спільного між моїм гумором і реальністю? Обидва залишають поганий присмак!»

— сміх з-під сцени

— «Я запитав у хлопця: "Тобі весело?" — А він каже: "Ні..." — Тепер каже: "ХА-ХА-ХА-ХА!!" Навіки!»

— «Питають, чому я вбиваю сміхом. А ви пробували сміятись в морзі? Там — чудова акустика!»

— «Мене називають вірусом. А я кажу: "Ні-ні, це ви — хвороба. Я лише діагноз з гримом!"»

У підвалах Пломбополіса — клітини. Але не для тіл. Там тримають усмішки. Викривлені, натягнуті, вибиті з м’язів.

Кожна усмішка має ім’я.
Кожна колись належала тій людині, що казала:
— «Та це просто мем. Чого боятись?»

Тепер мем — вони.

Чорний Зуб сідає на трон, розгойдуючись як дитина.

— «Світ хоче, щоб ви сміялися, навіть коли ви горите. Ну, я просто доводжу цю ідею до фіналу. Я — не монстр. Я просто дав вам... те, що ви й так створили.»

— «У мене немає армії. Я — епідемія в ваших гаджетах. Я — сміх, який не можна вимкнути. Я — останній жар, після якого тиша звучить як вирок.»

Він бере цукерку, розгризає її. Звідти — кров. Він усміхається ще ширше.

— «Пломбополіс не потребує дверей. Він завжди там, де ваш екран — тріснув. А розум — вже сміється.»

Озеро Грінвуд, штат Нью-Гемпшир.

Тиша після заходу сонця тут завжди виглядала як пастка. Повітря здавалося надто спокійним, мовби саме озеро затаїло подих.

Компанія підлітків — Джек, Лексі, Джулс, Марко та Емма — влаштували нічну вечірку: алкоголь, багаття, смартфони, дурні історії. Згодом зефір і TikTok-стрім з тегом:

#LakeLaughLive #КлоунПрийди

Дурний жарт. Але іноді — достатньо лише одного.

00:01

Вогонь згас. Смартфони блимають в темряві. Тиша. Потім... з лісу долинає звук.

Бах. Бах. ПА-БА-БАХ!
Дзинь-дзинь. Кря. КРЯ!

З темряви повільно виїжджає…
оркестр гусей.

Так. Гуси. У маленьких червоних сюртуках. Усі грають на духових інструментах. Один з акордеоном, один з бубном. На гусі-барабанщику — каска з написом “Bite Me”.

Усі крокують у строю.
Потім зупиняються.

І між ними…
виходить він.
Чорний Зуб.

У блискучому фраку, але без штанів. У капелюсі, що змінює форму.
Він тримає тростину у вигляді зубної щітки.

З оркестру долинає клоунська версія "O Fortuna", де замість хору чути — крякання, що переходить у сміх.

— «Дами, джентльмени, не-бінарні нервові зриви!» — вигукує Зуб, вклонившись.
— «Ласкаво прошу на мою щорічну вечірку паніки!»

Джулс починає сміятись. Повільно. Потім — нестримно.

— «Я... хахаха... не можу! Це… гуси!»

— «Так, моя люба!» — Чорний Зуб кидає їй повітряну кульку у вигляді черепа. — «Ми всі тут... гусячимося!»

Марко трясеться:

— «Що за чорт... ЦЕ ЩО, ВЗАГАЛІ, ТАКЕ?!»

— «О, дитино, це мистецтво. Це цирк. Це жах! І це — репетиція для твого поховання!»

Гуси починають марширувати по колу. Зі сцени десь з неба лунає мюзиклова музика з лопатками, які клацають у ритм. Один гусак падає, піднімається — з ножем у лапці.

Чорний Зуб бере мікрофон у вигляді людського вуха:

— «А тепер — ПІСНЯ ПРИВІТАННЯ!»
— плескає
— «Гусі, в тональності страху!»

Гусі починають співати на чистому кряк-клоунському, а Зуб зриває фрак, під яким напис:

“УСМІХНИСЬ, ТИ ЖИВИЙ — ПОКИ ЩЕ.”

Джек дістає ніж.

— «ВІН... ЦЕ ВСЕ НЕСПРАВЖНЄ! ЦЕ СОН!»

Зуб повертається до нього:
— «Так. Це кошмар. Але не твій. Я просто в оренду взяв твій розум. Недорого, до речі!»

Він кидає в нього зубну щітку, яка перетворюється на руку, що душить.

Емма тікає в намет. Лексі падає, задихаючись — сміх розриває легені.

Марко вже не сміється. Він кричить. Але голос перетворюється на мультиплікаційний сміх за нього.

Під фінал шоу Чорний Зуб знову виходить на імпровізовану сцену, гуси стоять позаду нього.