РОЗДІЛ 3: НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Шуміли вершини сосен під вітром. Але в лісі, як завжди, повітря, насичене запахом хвої і смоли, було нерухомим, важким і теплим в цей літній день 1944 року. Ткаченко йшов до освітленої сонцем заболоченої галявини, де іноді збирав ягоди для Берти. Майже підійшовши до галявини як йому почулися жіночі голоси — тихі, але виразні. Це було незвично: Чорний замок був недалеко, і сюди не ходили люди з околишніх поселень, боячись патрулів і «демонів».

Ткаченко пішов швидше, намагаючись, однак, по можливості ховатися за стовбурами сосен, щоб не видати себе — втікачеві не можна шуміти. Біля зламаної бурею сосни Ткаченко побачив двох жінок: стару в сірій сукні і молоду дівчину в чорній. Стара сиділа на землі і стогнала, тримаючись за ногу. Дівчина намагалася підняти її. Біля них валявся кошик з травами. По одягу Ткаченко зрозумів, що це не селянки — а міські пані.

Але звідки тут могли з'явитися городяни в такий час? Міркувати було неколи. Стара жінка потребувала допомоги, а молода здавалася такою тендітною і блідою що Ткаченко, не думаючи про себе і ризику, якому себе піддавав, відкрившись чужим людям, поспішив до жінок, виходячи з тіні.

— Ви в порядку? Не вдарилися? Вам не потрібна моя допомога? — звернувся він до старої англійською.

Обидві жінки з недоумінням подивилися на нього — чужинець в лісі. Ткаченко швидко зрозумівши свою помилку тут же повторив своє питання німецькою, і в той же час уважно розглядав жінок готовий тікати якщо вони піднімуть тривогу. Сива стара, з гачкуватим носом, беззубим ротом і видатним підборіддям, була страшна, як відьма з старих легенд. Зате молода дівчина здалася Андрію схожою на казкову принцесу, над якою тяжіють злі чари Рейху. Чорна сукня відтіняла блідість її юного сумного обличчя.

— Коли людина калічить ногу, звичайно, йому потрібна допомога, — неласкаво пробурмотіла стара, морщачись від болю.

— Я допоможу вам! — Андрій легко припідняв стару і, підтримуючи її під руку, запитав: — Куди відвести вас?

— Ох, — простонала стара, сильно опираючись на руку Ткаченка. — Куди? Додому, звичайно, в замок.

«Справді, — подумав Ткаченко, — де ж такий чаклунці і жити, як не в Чорному замку?»

Коли вони вийшли на галявину перед замком, Ткаченко побачив у вікні вежі голову старика, того самого, який виглядав з вікна в той вечір, коли плазмовий згусток розбив сосну. Обличчя старика було стурбоване. Імовірно, його схвилювало довге відсутність жінок.

Старик, побачивши їх швидко зник. Скоро з замку вийшов інша людина, в чорній формі СС — старий Ганс. Він мовчки взяв стару за руку, грубо відсунувши Андрія.

— Велике вам спасибі! — подякувала дівчина тихо, дивлячись на Ткаченка зеленими наче морська хвиля очима.

Ткаченко, провівши її поглядом, тут же відправився розшукувати Феттеля, щоб розповісти йому про зустріч — це був шанс для партизан дізнатися, що твориться в замку.

— Як би це не накликало лиха на твою голову — сказав старий лісничий похмуро, вислухавши його розповідь. — Але все ж потрібно розповісти нашим — цей замок повний секретів.

З цього дня ліс і Чорний замок набули для Андрія нового інтересу. Він з ще більшою увагою став стежити за вежею, передаючи вісточки того що там відбувалося. Кілька разів, пізно ввечері і вночі, йому доводилося бачити вилітали з вікна плазмові згустки.

Іноді вони розривалися в повітрі з тріском, іноді відлітали кудись далеко за вершини лісу, іноді з сильним тріском ударялися в землю і дуже рідко долітали до узлісся лісу і розбивали дерева з такою силою і потужністю що від них майже нічого не залишалося. Мабуть, до цього і прагнув старик, що випускає згустки, але вони погано слухалися його і лише зрідка досягали мети — для суперзброї результат був посередній.

Втім, одного разу плазмовий згусток так вдало потрапив у ціль, що ледь не виник лісова пожежа — полум'я зметнуло до неба, але Тотенкомпф і який підоспів до нього Ганс встигли погасити вогонь. Однак скоро цей небезпечний феєрверк раптово припинився — мабуть, прийшов наказ з Берліна. Бродячи по лісу, Андрій жив надією ще раз зустріти сумну дівчину в чорній сукні, хоча сам перед собою і не сознавався в цьому.

Може бути, ця дівчина, справді, як в казці, знаходиться під владою злих сил і чекає свого визволителя — або зв'язку з партизанами. І надії Ткаченка збулися: через кілька днів він знову зустрів в лісі дівчину і стару на тій же галявині. Дівчина усміхнулася йому, як знайомому, і навіть потворна стара вижала подобу посмішки на своєму зморщеному обличчі.

Вони розговорилися — спочатку Андрій пам'ятаючи свою промашку при першій зустрічі відповідав обережно і неохоче. Стару звали Марта. Вона почала розпитувати Андрія, хто він, і де живе. Ткаченко з обережності сказав, що він син місцевого лісового сторожа Феттеля і його дружини Берти — брехня, вигадана ними для його прикриття.

Почувши це, стара примружилася. Видно було, що вона не дуже довіряє словам Андрія.

— І що ж ти тут робиш? Бродиш та слухаєш, як ліс шумить? Трохи ж роботи для такого бравого солдата… тобто людини — сказала вона з підтекстом.

— Зараз у місті нелегко знайти роботу, — ухильно відповів Андрій, дивлячись на Ганну.

— Робота знайдеться скрізь і завжди, якщо тільки захотіти — заперечила стара.

— Та от, до слова сказати, нам у замку людина потрібна. Такий, як ти — молодий, меткий. Чому б тобі не вступити до нас і працювати, замість того щоб без справи по лісу тинятися? Я ж все бачу. Не дивись, що я стара. У мене очі кішки я навіть у темряві бачу. — І вона хитро примружилася, начебто бачила Андрія наскрізь.

Слова старої, і її несподівана пропозиція збентежили Андрія. Він мовчки стояв, понуривши голову.

— Що ж ти мовчиш? — не вгавала стара. Вона поклала свою висохлу руку з гачкуватими пальцями на плече Андрія і, заглядаючи йому в очі, сказала приглушеним голосом, як говорять змовники: — Не бійся. Нічого не бійся. Ми народ не цікавий, питати тебе ні про що не будемо. А будеш добре працювати — носити обладнання, охороняти замок від партизанів — ще й тебе захистимо де від кого, якщо знадобиться. І платою залишишся задоволений. Чи не сидіти ж такому велетневі все життя на шиї старих батьків!