РОЗДІЛ 1: В'язень під номером 47291

В Арденнах, з півдня на північ, тягнуться кристалічні гори з широкими закругленими верхами, порослими хвойним лісом — густим і темним навіть влітку. Серед цих гір, розташованих майже в самому серці Європи, є такі глухі куточки, куди не доходять навіть розкоти грому світових подій — ні бомбардування, ні фронта 1944 року. Як величні колони готичного храму, піднімаються до темних зелених склепінь стовбури сосен. Їхні крони такі густі, що навіть у ясний літній день у цих гірських лісах стоїть зелений напівтемрява, тільки де-не-де пробивається вузьким золотистим променем сонця.

Земля встелена таким товстим килимом з соснових голок, що нога тут ступає абсолютно безшумно, як по килиму. Жодна травинка, жодна квітка не можуть пробитися крізь цей товстий шар. Не ростуть у таких місцях гриби і ягоди. Мало і лісових мешканців. Зрідка, пролітаючи, відпочине на сучку мовчазний ворон. А немає грибів, ягід, птахів, звірів — не заглядають сюди і люди, крім патрулів СС, що шукають втікачів.

Тільки лісові галявини та болота, як оази, оживляють похмуро-величну одноманітність лісу. Гірський вітер шумить хвоєю, наповнюючи ліс сумною мелодією, схожою на далекий гул генераторів. Нижче, біля підніжжя гір, у селах живуть люди, працюють на лісопильнях і в шахтах, займаються мізерним сільським господарством під пильним наглядом окупантів. Але сюди, на висоту, не заходять навіть бідняки за хмизом: занадто важкий шлях і довга дорога, а патрулі стріляють без попередження.

І старий лісничий Себастьян Феттель не знає, що і від кого він сторожить у цій ділянці — офіційно ліс, але пошепки говорять про Чорний замок нагорі.

— Старий замок охороняю — говорить він іногда з усмішкою своїй старій Берті, — от і вся робота, і німці платять мені за це. Чорт його знає навіщо їм старі розвалини знадобилися.

Околишнє населення уникало відвідувати ділянку лісу біля вершини гори, на якій стояли розвалини старого замку — Чорного замку. Одна з його вещ ще добре збереглася, але і вона недавно стала обжитою — німці відновили її для лабораторії. З цим замком, як ведеться, були пов'язані легенди, що переходили з покоління в покоління, але тепер змішані з правдою про плазмові розряди і нічні спалахи.

Населення околишніх сіл цього глухого краю було впевнене в тому, що в розвалинах старого замку живуть відьми, привиди, упирі, вурдалаки і інша нечисть. Рідкісні сміливці, що наважувалися наблизитися до замку, або заблукалі мандрівники, випадково натрапляли на замок, запевняли, що вони бачили миготливі у вікнах тіні і чули роздираючі воплі.

Деякі навіть запевняли, що бачили цих «відьом», що пробігали через ліс до замку в образі білих вовчиць з окривавленими пащами — на самому ж ділі це були партизани в маскуванні, що ховаються від патрулів у глухих лісах гір. Але тим не менш усім цим розповідям сліпо вірили. І селяни старалися триматися якомога далі від страшного місця. Але старий Феттель, побачивший світ і першу світову війну раніше, ніж доля закинула його в цей дикий куточок, не вірив у ці розповіді і безстрашно проходив повз замок під час лісових обходів.

Феттель добре знав, що ночами кричать не діти, яких ріжуть страшні відьми, а сови; привиди ж створює боязко налаштована уява з гри світлотіней місячних променів і спалахів розрядів. Його дружина Берта не дуже довіряла поясненням Феттеля і боялася за нього, але він тільки сміявся над її страхами.

Був, однак, одна людина, яка не тільки не боялася Чорного замку, але і знайшла в ньому тимчасовий притулок, — український юнак Андрій Ткаченко, в'язень концтабору Флоссенбюрг під номером 47291, що втік звідти в березні 1944 року, коли його і інших в'язнів пригнали рити протитанкові рови на кордоні. Вночі, під проливним дощем, він перерізав колючий дріт, вибрався з зони, і кілька днів тинявся горами, живлячись корою і талою водою, поки не натрапив на розвалини Чорного замку, де одна вежа ще стояла майже ціла, а підвали були сухими і теплими. Знав він, що місцеві сюди не лізуть, знав, що навіть есесівці обходять об'єкт стороною, якщо немає прямого наказу, — і тому почував себе тут у відносній безпеці, але от їжі не було і голод гнав його в ліс, а сили танули з кожним днем.

Одного разу, коли він, абсолютно виснажений, приляг біля болота, прикрившись гілками, на нього несподівано натрапив Себастьян Феттель, що йшов в обхід зі своєю собакою.

Старий лісничий суворо запитав юнака, хто він і що тут робить — голос його був грубим, але очі добрі. Андрій подивився на лісничого і вирішив, що цей старий зовсім не злий, хоча і звернувся до нього таким суворим тоном, наче патрульний.

— Хто тут? — суворо запитав лісничий, направивши на юнака ствол рушниці. — Документи!

Ткаченко повільно підняв голову, подивився в очі старику і, зрозумівши, що перед ним не німець, а місцевий, вирішив не брехати.

— Втікач, — видихнув він. — З табору Флоссенбюрг. Андрій Ткаченко. Номер Чотири сім два дев'ять один.

Феттель опустив рушницю, довго мовчав, дивлячись на знеможене обличчя втікача, на табірну робу, на босі ноги в багні.

І Ткаченко, похитавшись трохи, вирішив розповісти свою нехитру історію — про табір, втечу, і страх.

Вислухавши цю щиру розповідь, лісничий задумався — у 1944 році допомагати втікачу означало ризикувати життям. Але Ткаченко не помилився: у старого Феттеля було добре серце, і він підтримував контакти з партизанами, що ховаються в лісі.

— Що ж тобі тут пропадати? Спіймають тебе — нарешті, сказав Феттель. — Підеш зі мною. У моєї старої знайдеться і для тебе шматок хліба, а потім — я тебе відведу до наших.

Це було сказано вже таким лагідно-батьківським тоном, що Ткаченко без вагань поплентався за Феттелем по стежці вниз.

Феттелі жили самотньо у своєму будиночку біля підніжжя гори: їхній син загинув ще в сорок першому на Східному фронті, а доньку забрали на роботи в Брно, і тепер жили тільки вони удвох та собака Леслі. Стара Берта, побачивши Андрія, ахнула, і тут же поставила казан з супом на вогонь, нарізала хліба, налила молока — і незабаром юнак, сидячи за столом, їв, наче не їв роками, а Берта, витираючи сльози, слухала його розповідь про табір, про побої, про те, як людей змушували рити собі могили, а потім стріляти по своїх. Андрій почував би себе майже щасливим у цьому теплому домі, серед простих і добрих людей, якби не одна думка, що гризла його зсередини: він обтяжує їх, забирає у них шматок хліба, і до того ж не можна сидіти вічно — патрулі шарпаються, а він все ще живий номер у списках СС.