4

У кімнаті було тихо. М’яке світло проникало крізь фіранки, наповнюючи простір спокоєм. На широкому ліжку, серед подушок, нерухомо лежав Ніколас. Його обличчя було блідим, подекуди були помітні подряпини та синці. Груди повільно здіймались — він спав, але сон був важким.

Біля ліжка стояла Лаура. Вона не зводила погляду з пораненого. Очі її були повні тривоги, але голос залишався рівним.

— Лікарю, як він? — тихо спитала вона, не відводячи очей від обличчя пірата.

— Поки не дуже, — відповів сивий чоловік у темно-зеленому камзолі. — Але він міцний. Відчувається, що воля до життя в нього сильна. Він скоро прийде до тями.

Минуло кілька днів відтоді, як його доставили сюди, до старої мисливської садиби, загубленої на відлюдному острові. Марк Ріа, капітан «Північного», саме він напав на фрегат де Нуї і знайшов Ніколаса. Він не збирався топити судно, але сталося те, що сталося. Але коли все вщухло, Марк почав шукати Ніколаса і натрапив на нього, коли той тримався за дерев’яну балку. Він врятував його й сховав на острові, де час від часу зупинявся сам.

Не знаючи чому, Марк вирішив повідомити про це Лауру. Він відправив до неї гінця з листом. І коли та побачила, в якому стані молодий пірат, не вагаючись, наказала негайно везти його до Франції, хоч і розуміла, що це буде ризиковано.

Франсуа спочатку відмовлявся. Він не хотів бачити в замку чоловіка, що називав себе сином Катрін. Але згадка про неї була для нього болісною. Врешті він погодився — більше з почуття обов’язку перед Катрін, ніж із доброти. До кімнати Ніколаса він заглянув лише один раз, мовчки подивився на молодого чоловіка і вийшов. Але в очах його з’явився вираз здивування — Ніколас був надзвичайно схожим на графа Шарля де Борро.

Ніколас раптово заворушився, повернув голову і розплющив очі. Лаура відразу нахилилася до нього.

— Як ти? — спитала вона, і в голосі її прозвучала щира турбота.

— Та ніби нічого, — хрипло відповів Ніколас, намагаючись підвестися.

— Це тішить, але ще рано вставати. Тобі треба відпочивати, — Лаура обережно притримала його за плече.

— Де я? — буркнув він. — Тільки не кажи, що ти притягла мене до Лувру…

— А куди мені тебе було везти, га? — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Ти був у поганому стані. Там, на острові, не було жодних умов, а Марк… Він зробив усе, що міг, але сам розумів, що цього недостатньо. Тому й написав мені.

— То це я маю бути вдячний Марку? — Ніколас змовчав на мить, а тоді пробурмотів собі під ніс: — Ну, допоміг… прямо в осине гніздо закинув.

— Що ти сказав? — насупилась Лаура.

— Та нічого, — відмахнувся він з невинним тоном.

— Тоді відпочивай, — сказала вона спокійно і вийшла з кімнати.

Ніколас залишився сам. Він повільно підвівся, опустив ноги на підлогу. Тіло ще ломило, але біль вже не стискав, як раніше. Він підійшов до балконних дверей і обережно розчинив їх. Надворі був ранок. Повітря було свіже й насичене запахом мокрої трави. Він зробив кілька глибоких вдихів, коли за спиною почув кроки.

— Сину…

Він різко обернувся.

— Що ви тут робите? — сказав він стиха, але з напругою в кожному слові.

— Нам потрібно поговорити, — пролунав голос Шарля де Борро.

— Мені нема про що з вами розмовляти. Усе, що треба, вже було сказано двадцять років тому. Ви зробили нещасною мою матір. Я ніколи не пробачу вам її сльози!

— Але…

— Скільки разів вона прощала вас?! — перебив Ніколас. — Вона не скаржилася. Просто чекала. Просто мовчала. А ви навіть цього не помічали. Вона заслуговувала на інше життя. А що отримала? Самотність. Вічне очікування. І тишу в кімнаті, де мала б бути любов. Ви її не любили, графе. І не смійте називати себе моїм батьком.

Ніколас знову повернувся до кімнати і почав вдягатися. Накинув сорочку, застебнув кілька ґудзиків, потім став взувати чоботи. Борро стояв нерухомо, спостерігаючи.

— Вислухай мене…

— Графе, моя мати мала вас вислуховувати, але вже пізно. Її немає. А ви ідіть до тих, заради кого її залишили. Ви не втратили багато — у вас і так достатньо дітей. На одного менше — яка різниця?

— Я зробив багато помилок, — голос Борро став твердішим. — Але я плачу за них. Кожен заслуговує на шанс.

— Людина заслуговує на прощення, якщо робить висновки, — холодно відповів Ніколас. — А ви нічого не змінили. Живете, як і жили, прикриваючись титулом. Забудьте про мене.

Він вийшов на балкон. Поглянув униз, оцінив відстань. Перед тим як зістрибнути, він ще раз глянув на графа.

— І не трапляйтеся мені на очі. Не раджу. Прощавайте, ваше ясновельможносте.

Пірат зістрибнув, зникнувши з очей.

У кімнату зайшла Лаура.

— Графе? Що ви тут робите? Де Ніколас?

— Він пішов, — відповів Шарль, не зводячи погляду з порожнього балкону. — Я намагався поговорити з ним. Він мене не вислухав.

— А на що ви сподівалися? — запитала Лаура спокійно, але з болем у голосі. — Що він кинеться вам на шию? У вас були роки, щоб повернути його. Але ви не скористалися цим шансом. Ви втратили і Катрін, і сина. Можливо, варто нарешті це прийняти?