3

У високій, залитій м’яким світлом кімнаті, тиша була порушена лише ледь чутним шелестом тканини. Лаура стояла біля вікна, нервово смикаючи мереживну носову хустинку. З вулиці долинав аромат квітучих жасминів, та навіть він не міг притупити щеміння у її серці.

Сльози непрошеною вогкістю повисли на віях, зрадницьки блищали в кутиках очей. Вона відверталася від вікна знову і знову, намагаючись упоратися зі зрадливою ніжністю, яка розливалася в грудях.

У дверях з’явився її батько — король Франсуа. Його строгий силует видавав втому, змішану з владною непохитністю. Він подивився на доньку довго, не промовляючи ні слова, а потім повільно підійшов ближче.

— Доню, що з тобою? — його голос був тихий, але в ньому вчувалася тривога. — Чому очі на мокрому місці?

— Все добре, тату, — Лаура спробувала посміхнутись, але посмішка вийшла не дуже. — Просто щось потрапило в око…

Король звів брову, зітхнув і зупинився біля письмового столу. Доторкнувся пальцями до порцелянової статуетки, ніби вирішуючи, говорити далі чи ні.

— Не хочеш говорити… — нарешті мовив він. — Ти не думаєш, що ми з тобою віддалилися? Колись ти все мені розповідала. А тепер... Тепер я ледве впізнаю тебе. Можливо, це через те, що я надто зайнятий... У мене справді багато турбот. Одна з них — знищити піратське братство. Ти це добре знаєш.

Лаура мовчала, лише злегка здригнулася плечима.

— Я став менше часу проводити з тобою, і, можливо, саме через це ти почала приховувати, що коїться в твоїй душі?

— Тату… — вона зітхнула і нарешті повернулась до нього обличчям. — Все добре, правда. Просто згадалася Катрін… і її син. Шкода, що Ніколас обрав шлях своєї матері.

— Ти права. Я був готовий дати йому помилування. На її честь. Вона загинула, не чесно… Але її син… Він не такий. Він жорстокий. Він грабує без розбору, не шкодуючи нікого. І хоч він син Катрін… і мого друга Борро… — Франсуа різко зупинився, вдихнув повітря, — …тепер я був би радий бачити його голову в петлі.

— Ти помиляєшся! — зірвалась Лаура, і в її очах спалахнув вогонь. — Ніколас схожий на Катрін! Він не такий, як ти про нього думаєш!

Франсуа подивився на дочку поглядом, який можна було б назвати суворим, якби не легка тінь смутку в очах.

— Я про нього і чути нічого не бажаю! — відрубав він. — А тепер до справ. Унизу тебе чекає капітан Харрісон. Його родина впливова, союз із ними нам дуже потрібен.

Лаура стояла, мов укопана.

— Передай йому, щоб ішов туди, звідки прийшов!

— Ти негайно спустишся до нього! — голос Франсуа зірвався, став різким і владним. — Інакше залишишся замкнена у своїй кімнаті! Обирай.

— Якщо у мене всього два варіанти, тоді я обираю другий. Краще я сидітиму в себе в кімнаті й вмиратиму від нудьги, ніж зустрічатися з капітаном! — твердо відповіла вона й відвернулась до вікна.

Франсуа затих. Мовчав кілька довгих секунд. Потім втомлено зітхнув.

— Шкода, що ми не можемо порозумітися, дочко моя.

— Ти сам цього не хочеш, батьку! — її голос був тихий, але в кожному слові бриніла образа.

Король не сказав більше ні слова. Розвернувшись, вийшов із кімнати, а за ним тихо зачинились двері. Лаура залишилась сама. У вікні зашурхотіли штори, а на підвіконня впала одна, мовчазна сльоза.

 * * *

У трюмі було темно і сиро. Стіни просочувались вогкістю. Метал кайданів обпікав зап’ястя, а кожен рух віддавався глухим болем у потилиці. Голова гуділа, ніби її прошила блискавка. Очі повільно звикали до темряви.

Ніколас лежав, нерухомий, в очікуванні. Його тіло ломило, але дух залишався незламним.

«Як я міг так безглуздо потрапити в пастку?»

Його думки рвалися до минулого. Образ Лаури, ніжний і непевний, виплив із пам’яті. Її очі, повні сліз. Її голос, коли вона ще вірила в нього. Вона не знала всього, що сталося з ним після смерті матері. А чи знала б — чи зрозуміла б?..

Скрипнули двері. До трюму спустилися двоє. Ліхтар у руках одного з них освітив простір, і світло впало на обличчя Ніколаса. Він повів очима і з іронічною усмішкою мовив:

— Прийшли оглянути мої розкішні апартаменти, добродії? Дякую за гостинність, бароне, не всім щастить отримати такий теплий прийом.

Гаспар де Нуї зупинився перед ним. У його очах не було жалю, тільки втомлена зарозумілість і задоволення від власної переваги.

— Упертість — твоя сімейна риса, — мовив він. — У тебе було, в кого вчитися. Хоча й недовго.

— Замовкни. Не смій згадувати мою матір! — зірвався Ніколас, і ланцюги різко натягнулися. Гострий біль пройшовся по м’язах, але він не зронив ні звуку.

— Він сильний, — озвався другий чоловік, що стояв позаду барона. — На невільничому ринку за нього дадуть добру ціну.

— Куди ти мене везеш? — хрипко запитав Ніколас.

— Скоро дізнаєшся.

— Що з моєю командою?

Барон вже збирався йти та зупинився. Не повертаючись, промовив тихо: