Епілог

Минали роки.

У порту Франції знову з’явився корабель із темно-червоними вітрилами. Його назва — «Арес» — усе ще викликала тривогу в серцях тих, хто пам’ятав часи Чорного Янгола. Але тепер на його борту стояв юнак із гордим поглядом, міцною поставою і перснем зі смарагдом на пальці — спадкоємець двох великих імен і двох доль.

Ніколас де Арсен, син графа і пірата, не забув обіцянку, яку дав собі в той вечір на Тібосі. Він пам’ятав руки Марка, що тримали його в обіймах, коли вони прощалися з Катрін. Пам’ятав кожну ніч, коли корабель хитався в штормі, а Марк стояв поруч, вчив, мовчки підтримував, оберігав.

Марк також не залишив море. Він виховав хлопця, як обіцяв, і передав йому не лише кермо «Ареса», а й віру в справедливість, у силу волі та ціну вибору.

Ніколас більше не називав себе графом. Він став тим, ким хотіла бачити його мати — вільним. Але він пам’ятав своє коріння. Перстень на його руці був не просто пам’яткою — він був обітницею. Поки жива пам’ять про Катрін, про Чорного Янгола, про Анну, яка загинула за вірність, про всіх, хто лишив свій слід на його шляху — він не зійде з нього.

І коли «Арес» вирушив у море, вітрила наповнились вітром, а над палубою пролунав чіткий голос капітана:

— До курсу! Віддайте швартови!

Корабель зник за обрій, а з ним — нова історія, ще ненаписана. Але ім’я Чорного Янгола житиме у вітрах, у хвилях, у легендах, які шепоче саме море.