Розділ 3. Цікава картина

Розділ 3

На КПП їх зустріла охорона. Перевірили документи, дізналися мету, пропустили без зайвих запитань. Машину залишили на внутрішній стоянці біля західного крила. Усередині Білого дому панувала напружена тиша. Один із молодших співробітників, чоловік у діловому костюмі, зупинився, побачивши гостей.

— Можу допомогти?

— Нам потрібен радник Майкл Стівенс, — сказав Грейсон, показуючи посвідчення.

— Він... не виходив зі свого кабінету з учорашнього вечора, — невпевнено відповів чоловік. — Ситуація з президентом… сильно вдарила по ньому.

— Зрозуміло. Ми самі з ним поговоримо.

Коридор відділу національної безпеки був довгий і тихий. Під лампами блищала підлога, чути було тільки кроки трьох пар взуття. Коли вони зупинилися біля дверей із табличкою “Майкл Стівенс”, Грейсон постукав.

— ФБР, Чорний відділ. Пане Стівенс, нам потрібно поговорити.

Жодної відповіді.

Клара зробила крок уперед.

— Майкле, це я. Відчини, будь ласка. Ми хочемо поговорити про батька.

Знову нічого.

— Може, він просто заснув у кріслі? — припустив Леон, ховаючи руки в кишені. — Хоча як на мене, сон у кабінеті — це перший крок до нервового зриву.

Грейсон кивнув йому, але без усмішки, і натиснув на ручку. Двері відчинилися без опору. Звідти повіяло спертою вогкістю, ніби кімната не бачила свіжого повітря вже кілька годин. Агент інстинктивно потягнувся під пальто, дістав пістолет і тихо зайшов усередину.

У кабінеті панував хаос: перекинутий стілець, розкидані документи, розбита чашка з кавою, що вже засохла на підлозі. Штори були опущені, а перекошена лампа зверху миготіла, кидаючи тремтливе сяйво на стіл, де лежала зім’ята записка.

Дівчина застигла біля порогу.

— Боже… що тут сталося?

Грейсон підняв пістолет трохи вище, перевірив поглядом кути кімнати, і, переконавшись, що все чисто, сховав зброю. Він одягнув чорні рукавички, підійшов до столу й нахилився над аркушем.

На папері були слова, написані поспіхом, і кілька бурих плям.

— «Пробачте... Я зрадив не його… я зрадив державу…» — прочитав агент уголос.

Клара нерішуче підійшла ближче, вдивляючись у записку.

— Це… його почерк. — Вона глянула на плями. — Це що, кров?

— Так, — відповів Грейсон і поклав аркуш у поліетиленовий пакет. — Відправимо на експертизу. З’ясуємо, чия вона.

Леон тихо пройшов уздовж стін кабінету, оглядаючи безлад, наче художник картину.

— Дивне зізнання… Вам не здається, що це якось занадто театрально?

Міс Коул кивнула, стискаючи пальці.

— Це не схоже на Майкла. Він завжди був перфекціоністом. Навіть кружку ставив рівно по центру підставки. А тепер все зруйнував?

— Можливо, нервовий зрив, — припустив Грейсон. — Якщо його гризло почуття провини, він міг зірватися.

— Або, — підхопив Леон, — хтось допоміг йому “зірватися”.

Він подивився на записку у пакеті.

— Якщо це його кров, чому її так мало? А якщо чужа — тоді ще дивніше.

Клара зробила крок ближче до центру.

— Ви думаєте, його підставили?

— Усе можливо, — відповів Леон. — Але дивіться самі: ідеальне “зізнання”, ніби створене для камери. Занадто правильне і коротке, щоб бути справжнім. 

Грейсон задумливо схрестив руки.

— Добре, припустимо. Але якщо Стівенс не винний, як хтось інший міг потрапити сюди непоміченим?

— Отож, — підняв очі Леон, — де він зараз? Якщо втік — як? Якщо його забрали — то як саме? Бо останнє, що я знаю про цю будівлю: навіть муха тут проходить ідентифікацію за три секунди.

Раптом він підняв голову вгору, де все ще блимало світло.

— І чому її перекосило?..

Ніхто не відповів, але всі троє подивилися на лампу.

Грейсон нарешті відвів погляд і рішуче сказав:

— Треба перевірити записи з камер, звірити вхід і вихід усіх працівників, опитати кожного. Я викличу підмогу зі штабу. Нам доведеться з’ясувати, хто зміг обійти систему Білого дому.

Він зробив кілька кроків до виходу, коли над дверима щось хрипло засміялося. Це змусило всіх завмерти. Агент підвів голову. Під карнизом була прикріплена маленька фігурка демона з кривою посмішкою. Її пластикові очі світилися червоним.

— Грейсоне! — вигукнув Леон і рвонув уперед.

Рудий встиг штовхнути напарника вбік за секунду до вибуху, і ударна хвиля відкинула їх до стіни. У вухах задзвеніло. Свідомість трималася на тонкій нитці. Грейсон не бачив нічого, крім темряви, що пульсувала десь за очима.

— Вибух у західному крилі! — кричав хтось у коридорі.

— Сюди, швидше!

— Міс Коул, що з вами?

— Я… я в порядку, — голос Клари лунав поруч, затинаючись. — Але Грейсон і Леон… вони з ФБР! Їм потрібна допомога!

— Що сталося?

— Тут була бомба! — її голос зірвався. — Треба викликати швидку!

Це було останнє, що чув Грейсон, перш ніж остаточно провалитися у безодню.

***

Повіки були важкі, а повітря пахло ліками й спиртом. Коли він розплющив очі, стеля над ним була біла, мов сніг, а лампа світила занадто яскраво.

— О, нарешті! — почувся знайомий голос. — А я вже думав, що ти вирішив узяти відпустку прямо посеред робочого дня.

Грейсон повернув голову. На сусідньому ліжку сидів Леон, із перебинтованою головою, але все таким же усміхненим.

— Ти… живий, — хрипко промовив агент. Голос звучав так, ніби через нього проходив пісок. — Де Клара?

Він спробував підвестися, та біль пронизав груди, змусивши його зігнутись.

— Ей-ей, повільніше, агенте, — Леон підвівся й підхопив Грейсона під лікоть, допомагаючи сісти. — Нас відкинуло хвилею. Не дивно, що у тебе все болить.