Розділ 1. Почалося

Розділ 1

Туман вкрив столицю щільною пеленою. Світло ліхтарів розчинялося в ньому, а мокрий асфальт тьмяно відбивав вогні вітрин і червоні сяйва автомобілів. Вулиці здавалися спустілими, лише зрідка десь проїжджали машини, але звук їхніх двигунів одразу глухнув у сірій тиші. 

У салоні чорного «Шевроле» світилося лише табло приладів. Чоловік років сорока з невеликим, коротко стриженим чорним волоссям і щетиною на щоках тримав кермо однією рукою. В другій була сигарета. Коли він затягнувся, кінчик тютюну спалахнув помаранчевим, висвітливши гострі риси обличчя й втомлені очі. Потім він загасив сигарету у попільничці й натиснув кнопку запису на диктофоні, прикріпленому до торпеди.

— Агент ФБР Грейсон Харт, Чорний відділ, — його голос був спокійний, беземоційний. — Починаю протокол номер сто тридцять чотири: запис службового звіту.

Він вдихнув дим від сигарети, що тліла у попільничці, й продовжив:

— Учора, о двадцятій двадцять дві, під час пресконференції в Білому домі було здійснено спробу вбивства президента Річарда Коула. Президент вижив, наразі госпіталізований у центральній медичній установі столиці.

Він на мить замовк, стискаючи кермо.

— Моє завдання — з’ясувати все, що відомо його найближчому оточенню, включно з донькою президента, Кларою Коул.

Світло світлофора мигнуло зеленим. Машина рушила далі.

— Сьогодні третє листопада дві тисячі тридцять четвертого року. На годиннику шоста сорок п’ять. Туман не розсіюється... — він кинув короткий погляд на вулицю, де будівлі здавалися розмитими, мов тіні під водою. — Метеостанції стверджують, що це звичайна атмосферна аномалія. Але мені здається, що щось тут не так.

Він перевів погляд на диктофон.

— До речі, сьогодні мені повинні приставити нового напарника. Кажуть, чекатиме біля лікарні. Не знаю, хто він і звідки, але сподіваюся, що хоч розмовляє менше, ніж мій попередній.

Агент вимкнув запис. Він поправив комір чорного пальта, кинув короткий погляд у дзеркало й натиснув на газ. Машина ковзнула далі туманними вулицями, розрізаючи похмуре марево жовтими фарами.

Невдовзі його сірі очі помітили розмитий силует будівлі, що виростав із туману попереду. Над входом миготіла вивіска червоного хреста.

Грейсон припаркував «Шевроле» біля тротуару та вимкнув двигун. Навколо знову запанувала тиша, а біля входу вже хтось чекав.

Чоловік із рудим волоссям і світло-зеленими очима стояв під навісом, засунувши руки в кишені пальта, схожого на те, що носить Грейсон. Він одразу помітив машину, привітно посміхнувся й махнув рукою.
Грейсон зітхнув.

— Почалося… — пробурмотів він собі під ніс, відчинив дверцята й вийшов у прохолодне повітря.

— Агент Харт! — гукнув рудоволосий, прямуючи назустріч. — Леон Вейр, ваш новий напарник. Мене щойно перевели в Чорний відділ, але, запевняю, довго без діла не сидітиму. Так би мовити… у мене талант до людей! Психологія, спостереження — усе це моє! Керівництво гадає, що я буду вам корисний у цьому завданні.

Грейсон вислухав мовчки. Погляд ковзнув повз нього: по стоянці, по дверях, по дорозі. В решті-решт коротко кивнув.

— Добре. Я не дуже люблю зайві балачки. Сподіваюся, що ти справді вмієш працювати, Леоне.

Той кліпнув очима, ніби не очікував такого прийому, але швидко отямився і знову посміхнувся:

— Авжеж, сер. Я цілком до ваших послуг!

Грейсон уже рушив уперед, та за кілька кроків зупинився, і повернувся до нього.

— І ще. Без формальностей. Не люблю “серів”, чи коли зайвий раз згадують моє прізвище.

— Тобто... просто Грейсон? — насторожено перепитав Леон.

— Просто Грейсон, — підтвердив той. — А ти — Леон. Без “містерів”, і всякого такого. Домовились?

— Домовились! — обличчя Леона засвітилося майже дитячим запалом. — Для мене це честь, Грейсоне. Чесно, ви легенда в Чорному відділі! Я читав про операцію в Денвері, і коли дізнався, що мене прикріпили саме до вас, то…

Грейсон підняв долоню, спиняючи потік слів.

— От і чудово. Ходімо.

Не чекаючи відповіді, агент Харт попрямував до дверей лікарні. Леон ще раз посміхнувся й рушив слідом, ступаючи поруч, ніби вони давно знали одне одного.

За скляними дверима лікарні пахло звичною для таких місць стерильністю й кавою. Світло ламп було надто яскравим після туману ззовні. Білий коридор здавався безкінечним, а звук їхніх кроків лунав глухо, немов у порожньому ангарі.

— Зупиніться, — пролунало попереду.

Біля стійки реєстратури стояли троє агентів Секретної служби в чорних костюмах. Один із них підняв руку, решта залишилися з холодними поглядами, немов уже готові були перехопити будь-кого.

Грейсон без зайвих слів дістав посвідчення.

— Агент ФБР Грейсон Харт. Чорний відділ. Це мій напарник, Леон Вейр.

Секретники мовчки вивчили документ, перевели погляди на Леона, і застигли в очікуванні. Він стояв поруч, з тією ж усмішкою, ніби не розумів, що від нього хочуть.

Грейсон глибоко вдихнув і звернувся до нього:

— І ти теж, Леоне. Покажи посвідчення.

— А, так! Звісно, — Леон заметушився і хутко почав шукати документ по кишенях. — Воно було десь тут… я ж наче поклав його ближче до… секундочку…

Один із агентів Секретної служби скосив погляд на Грейсона. Той у відповідь лише втомлено зітхнув:

— Новачок.

— Знайшов! — урочисто оголосив Леон і простягнув посвідчення. — Перепрошую за незручності.

Охоронці перевірили документ, звірили дані й, нарешті, кивнули.

— Добре. Нам повідомили, що ви прийдете, — сказав старший із них. — Ви тут через доньку президента, так?

— Так, — відповів Грейсон. — Нам потрібно з нею поговорити. Вона цінний свідок. І, до того ж, людина, яка добре знає свого батька.