Пролог

Пролог

— Га? Що це? ДЕ ЦЕ?!

— Спокійніше, Азор’єне. Тобі здалося.

— Так, точно. Мені здалося…

— Ти ж знаєш, Диявол не може стежити за тобою.

— Так, знаю. Він не може.

— Точніше, він не хоче. Йому пофіг на тебе, правда?

— НЕВАЖЛИВО! Ні… ха-ха… невдовзі я все зміню.

— То ти все ж таки наважився?

— А що, по мені не видно?!

— Спокійно. Просто зроби це.

— Так. ЗРОБЛЮ.

***

Листопад того року був холодніший, ніж зазвичай. Вітер ніс із собою запах дощу та опалого листя, яке липло до черевиків навіть у центрі Вашингтона. Над Білим домом сірі хмари згустилися так, ніби небо спостерігало, і не хотіло бачити те, що невдовзі відбудеться.

У приміщенні прес-центру панував звичний перед виступом хаос: журналісти налаштовували камери, обговорювали останні витоки документів, перевіряли мікрофони. В повітрі стояв гул десятків голосів і запах гарячої кави. Біля стін уважно вдивлялися у натовп охоронці Секретної служби.

На екранах за трибуною світився логотип нової державної програми — «Глобальна ініціатива кліматичної стабільності». Коли двері відчинилися, і в зал увійшов президент Річард Коул, шум стих. Високий, підтягнутий чоловік із сивиною на скронях, який умів посміхатися щиро навіть тоді, коли знав, що за спиною точаться війни за вплив. Його супроводжували радник з національної безпеки та прес-секретар у яскраво-синьому костюмі.

— Доброго дня, — почав Коул, ставши за трибуну. — Сьогодні ми робимо те, що повинні були зробити ще десять років тому. Ми не можемо чекати, поки наші діти дихатимуть повітрям, яке палить легені. Америка знову має стати великою і врятувати планету!

Він зупинився, вдихнув глибше й машинально поправив свою червону краватку. Після цього президент посміхнувся, наче самому собі, й перевів погляд на перший ряд, де сиділа його донька. У її очах він побачив підтримку, що завжди надавала йому сил для прийняття важливих рішень.

— Тому сьогодні я підпишу указ про створення Альянсу кліматичної стабільності — спільного ринку чистої енергії для всіх континентів. Це — наш шанс повернути майбутнє…

Він зробив паузу, щоб ковтнути води. Світло коротко мигнуло, але ніхто не надав цьому значення.

— … І якщо ми втратимо його зараз…

Президент раптом обірвав фразу. Погляд став порожнім, ніби в кінці залу він побачив щось, чого не могли бачити інші.

— Пане президенте?.. — тихо, з тривогою, озвалася прес-секретар.

Коул повільно відступив на крок, пальці судомно стиснули краватку, наче вона почала душити його. У залі стало тихо настільки, що було чути, як хтось клацнув ручкою.

— Тату?.. — пролунало з першого ряду.

Він підвів голову, шукаючи її очима. Та раптом згасло світло. На кілька секунд зал опинився у суцільній темряві. Хтось здивовано видихнув, десь позаду впала камера.

І тоді пролунало:

— Кларо!

Президент окликнув свою доньку. За мить звук зірвався на хрип. Коли лампи знову спалахнули, Річард Коул лежав біля трибуни. Його очі були відкриті, але життя ще не покинуло тіло.

— Медиків! Швидко! — вигукнув хтось із охорони.

Чорні костюми агентів миттєво утворили навколо трибуни коло, розсуваючи журналістів і операторів. Прес-секретарка встигла підбігти першою, та її відтягнули.

— Відступіть! — гримнув один із охоронців.

Але в ту ж мить з першого ряду вирвалася молода жінка у білому піджаку. Вона пройшла крізь натовп, не чуючи вигуків, не дивлячись на руки, що намагалися її зупинити.

— Тато! Тато, прошу! — голос зривався на крик, вона впала навколішки поруч і схопила його за руку. — Встань… будь ласка, тату…

Навколо все тремтіло від метушні. Оператори вимикали камери, охоронці перекривали входи, радник із безпеки кричав у рацію. Відбулася подія, здатна підставити під удар всю національну безпеку США.

А за дверима, що вели до залу, в напівтемряві стояла тінь. Нерухома, спокійна, мов спостерігач, що дочекався свого. Її губи повільно розтягнулися в криву, божевільну посмішку.

Це було щастя? Ні. Це була радість? Можливо. Це було щось, що схоже на тріумф, але сповнене відчайдушного болю, наче остання потуга. Світло блимнуло ще раз, і тінь розчинилася в повітрі, ніби її ніколи не було.