Роковий дзвінок

Літаки, поїзди, знову поїзди... Антон уже місяць мандрував Європою і, сидячи в поїзді, спостерігав, як за вікном миготять акуратні німецькі міста. Поїзд віз його Північною Вестфалією, але не красиві краєвиди цікавили його і навіть не історія німецьких земель — у його голові стояв образ стрункої молодої дівчини, з якою він був знайомий зовсім трішки. Проте, як завжди, надії були величезними й манили. Йому було приблизно сорок років, але серце так і не навчилося відчувати вік: усі ті самі вісімнадцять сиділи в ньому дуже міцно, їх неможливо було б вирвати навіть зуболікарськими кліщами. Він мріяв про Вікторію, як хлопчик-підліток, завчасно приписуючи своїй коханій усі добрі якості, які тільки є на світі. Антон бачив перед собою її вузьке обличчя з гострим підборіддям, тоненький носик, великі чорні очі, розпущене чорне кучеряве волосся і дуже худеньку фігуру з осиною талією.

«О так, вік! — ляснувши сам себе по лобі, подумав він. — Їй же трохи за двадцять!»

Але хіба не буває чудес на світі і, як кажуть, з чим чорт не жартує? З такими міркуваннями він навіть не помітив, як прибув на станцію до міста Білефельд, де жив його друг Євген. Зупинитися Антон вирішив у батьків друга: принаймні там завжди був порядок, на відміну від холостяцької квартири самого Євгена, де чорт, якби зайшов, одразу зламав би ногу, а можливо, навіть обидві.

Вийшовши зі станції та сівши в автобус, дивлячись у Google Maps на мобільному, він швидко дістався потрібного місця і одразу знайшов потрібний під'їзд. Натиснувши на кнопку з прізвищем «Горські», він почув зумер, і двері відчинилися. Увійшовши всередину, Антон виявив, що на дверях квартир немає ні номерів, ні прізвищ. Пробігши до четвертого поверху і не дочекавшись, поки хто-небудь відчинить двері, він спустився вниз і вирішив зателефонувати. У месенджері від Євгена було кілька повідомлень; помітивши там номер мобільного і не вдивляючись уважно, Антон одразу ж його набрав.

Відповів молодий жіночий голос:

— Алло!

— Алло, я біля під'їзду, який номер квартири?

— Хто це?

— Це Антон. Тобі Євген не сказав хіба, що я буду у вас жити?

— Хто тобі дав мій номер? — голос зазвучав дуже нервово й перелякано.

Антон спершу думав, що говорить із мамою чи сестрою Євгена, але після цього запитання його наче вдарило струмом. Він глянув на екран, зрозумів, що зателефонував своїй мрії — Вікторії, і подумав: «О жах!»

— Я... Я дико вибачаюся, переплутав номери. Мені твій номер дав Євген.

Дівчина ніби заспокоїлася, але продовжувати розмову було вже неможливо, тим паче що в коридорі вже відчинилися двері квартири і батьки друга кликали його на ім'я.

«Який жах! — думав про себе Антон. — Так провалитися, навіть ще не познайомившись із людиною! Хорошенька справа — зателефонувати майже незнайомій дівчині і заявити, що я вже в її під'їзді та приїхав жити в неї. Що вона зараз думає? Напевно, що я ненормальний».

Не показуючи вигляду, що чимось стурбований, усміхаючись батькам друга, розповідаючи про свої подорожі і не помітивши, як уплів дві тарілки борщу та пів буханця хліба, він вирушив спати.

На ранок йому зателефонував Євген і повідомив, що Вікторія вже відчитала його за те, що той роздає її номер телефону наліво і направо, а також висловилася щодо вчорашнього дзвінка — мовляв, цей візит її сильно налякав. Тисячі кілометрів, літаки, поїзди — і міраж зник дуже швидко. Історія навіть не почалася, як уже скінчилася.