Людина без відбитків

Подорож завжди додавала мені нових сил та вражень. Цього разу потрібно було проходити кордон між державами, а це не завжди приємно: черги, згаяний час і відчуття як при обшуку, коли навіть невинний може відчути провину. Наш автобус прямував із Софії до Белграда. Відстань невелика — приблизно чотириста кілометрів, але кордон мав украсти не менше години, це точно.

Коли ми приїхали до першого прикордонного пункту з болгарської сторони, нам усім сказали вийти з автобуса. Надворі дув такий вітер, що проймав до кісток, попри те, що був кінець квітня і сонце світило на повну потужність. Але, як відомо, кордони часто проходять або вздовж річок, або на гірських хребтах — якраз на цьому пункті було міжгір’я, яке й створювало сильний вітер.

Ми довгою чергою вишикувалися в невеликій будівлі, де приймали по одному біля віконця. Працівник прикордонної служби не вирізнявся швидкістю — власне, в Болгарії я майже не зустрічав поспіху в роботі. Кожній людині він приділяв щонайменше хвилин п'ять: неквапливо сканував паспорт, ставив запитання і робив фотознімок.

Деякі щасливчики вже пройшли перевірку, і ті, хто залишився в будівлі, спостерігали з вікна, як вони гріються на сонечку. Була надія, що швидкість збережеться хоча б така, але життя вирішило підсунути сюрприз.

Переді мною стояла мама з досить дорослим сином. Він виглядав років на вісімнадцять, а то й на всі двадцять, але за розмовами здавалося, що йому років десять. В автобусі він донімав маму запитаннями, як функціонує туалет: невже все виливається просто на дорогу, як у старих потягах? Я не витримав і висловився:

— А літаки, коли летять, скидають усе в небі, і все летить на голови людям!

Мама вирішила пустити сина першим до віконця. Його сфотографували, після чого почали сканувати відбитки пальців. Ось тут і почалася справжня комедія. Спокійне обличчя прикордонника ставало дедалі мімічнішим: брови піднімалися все вище, а очі відкривалися все ширше. Його рухи ставали дедалі різкішими та швидшими. Він смикався на своєму стільці, вдивляючись в екран, але сканер наполегливо не бачив папілярних ліній.

Минуло п’ять хвилин марних спроб. Працівник вирішив зателефонувати начальству, але ті, мабуть, наказали просто тиснути сильніше. Прикордонник намагався з величезним завзяттям, буквально втискаючи пальці хлопця в скло, але екран залишався порожнім.

Хлопець нервував, мама давала поради:

— Потри пальці, вони, мабуть, у тебе закоцюбли!

Прикордонник знову і знову намагався впіймати бодай якийсь відбиток, але техніка була сліпою. Він знову викликав підмогу. Прислали другого співробітника, і вони вдвох почали гарячково повторювати процедуру, змінюючи пальці один за одним.

У нашій черзі почалися хвилювання, адже хлопець стояв біля віконця майже цілу годину. Мама нервувала все більше:

— Невже немає закону для таких випадків? У сина проблеми зі шкірою, швидше за все, в цьому справа.

Тоді я вирішив додати:

— Так, цікаво, а якщо в людини немає рук? Як вона здає відбитки?

Мама хлопця була вже на межі:

— Може, хай візьмуть відбитки з пальців ніг?

Ідея, в принципі, непогана — які тільки думки не спадають на думку в стресі! У цей час сканування не припинялося ні на секунду. Хлопцеві наказали терти руки об одяг, але й це не допомогло. Зрештою прикордонники здогадалися намочити йому пальці вологими серветками — і о диво, сканування пройшло успішно.

Ми всі з полегшенням зітхнули, особливо коли дізналися, що серби відбитків не вимагають. Мабуть, у хлопця дійсно була дуже суха шкіра. Добре, що він виявився законослухняним, інакше з такими «невидимими» пальцями він був би ідеальним злочинцем!