Дев'ятнадцятий розділ

Розділ дев’ятнадцятий

Час наближався до нового року. У Марининій родині його рідко якось святкували, а новельці давно не відчували різдвяного настрою. Безбожна тільки раділа канікулам на яких частіше б присвячувала себе книзі, або принаймні спробувала б змусити себе писати. Зазвичай Марина не хвилювалася через сесію, гарні оцінки були для неї чимось звичним. Але цього разу, з огляду на знайдену книгу життя, вона вирішила бодай трохи підготуватись. Раптом усе піде не за планом, тому дівчина старалась встигати все, і не розірватись. Її думки знову повернулись до Артема, вона досі не знала як і чому так швидко вони здружились. Більше за це її хвилювало його знання певних політичних і фінансових критерій. Книгу вона писати не квапилась, але прекрасно розуміла, що почне це робити коли Марго стане президенткою. Їй необхідна підтримка і часткова охорона, від членів Небесного союзу, звісно. Цікаво як на це реагувати? А сам Новель як відреагує?

Марина втомлено видихнула, але все ж усміхалась. Якщо ця книга опинилась у її руках, значить вона з командою дійсно впорається і вистоїть. А якщо вони не вистоять, то доведеться чекати невідомо скільки до дня омріяної свободи. Безбожна чекати не любить, тому буде розриватись на шматки але все доведе до кінця.

Після пар вона як завжди пішла додому, дні ставали все однаковішими, простими, але важкими і втомлюючими. Писати хотілось тільки пізно у вечері, коли дівчина хоч трохи відпочила від навчання. А через кілька годин їй хотілось спати, тому не виходило ані готуватись ані писати. Коли у неї щось виходило, то текст здавався не гарним, простим, банальним, нудним, затягнутим, а іноді занадто швидким. Як би Марина не хотіла відміни кримінального кодексу, більше її хвилювала Марго, і її щастя. Чи буде вона щаслива від такого подарунку? У моменти коли ці думки лізли їй в голову вона завжди відмахувалась: я ж пишу, значить захоче, значить зможе, заспокойся, краще пиши.

І Безбожна писала. В Купідонському, в університеті, вдома, деякі сцени самі по собі лізли в голову на вулиці чи на заняттях. І час повільно рухався до найголовнішого моменту, якого Марина боялась найбільше. Викупу Новелю.

Одного вихідного дня студентка вирішила вивчити цю тему, як проходять подібні події, хто бере участь, чи це оголошується народу і як. Навіть дзвонила Мілені дізнатись про це. Огнева краще розбиралась в незаконних способах скинути владу, тому конкретно не допомогла, але кілька ідей і думок підкинула.

Зимову сесію Марина здала як завжди добре, трошки готувавшись, але без найменшого хвилювання. Дочекавшись канікул виспалась, а потім вирішила поринути у письмо повністю, оскільки особливо останнім часом у її голові занадто гарно почав уявлятись сюжет. Він розгортався перед її очима як фільм, тому писати було трохи легше. Вона якось несвідомо поринула у цілий світ, який вигадала досить швидко. У письменництві все таки є щось приємне. Сам процес, результат, кількість розділів і слів, за які пишатись можна самим собою.

Марина традиційно сіла у робоче крісло перед ноутбуком, поставила чашку з кавою на тверду поверхню, увімкнула гаджет, дістала записник, ручку, окуляри щоб не псувати зір яскравим світлом, накинула на плечі в які завжди мерзла, складений у двоє плед, увімкнула музику в навушниках і поринула у писанину. Однією рукою підперла голову, іншою писала, час від часу зупинялась і стукала по столу чи іншій поверхні пальцями. Інколи відсідала на ліжко, гортала ТікТок чи просто слухала музику, зазвичай у такі моменти в голові сюжет сам формувався, з’являлись якісь короткі сцени, чи діалоги. Бувало що Марина думала «Моя книга це суцільні сценки», а потім Катя їй логічно пояснювала: «А що ще це має бути?». І звісно «ще одну сторінку допишу і спати». Так, була там не одна сторінка. І не дві, а пів розділу чи навіть весь.

Я ось теж сиджу пишу, уже шістсот слів, знаєте скільки я мала написати? Двісті.

Марина пішла до кухні, на годиннику була сьома вечора, Маргарита сиділа у себе в кімнаті, вона недавно повернулась з побачення. Так незвично писати про побачення, коли їй чотириста з гаком років. Але що поробиш? А поробиш революцію.

Заваривши нову порцію кави дівчина повернулась до себе. Написала Артему, попросила зустрітись у купідонському, і запитала чи не надто пізно його турбує. Хлопець відповів що прийде о пів на восьму, раніше ніяк. Безбожна абсолютно не засмутилась але сама вийшла зараз.

На вулиці звісно було темно, з рота йшла пара, а прохолода обпекла щоки. Безбожна йшла своїм звичним швидким кроком, трохи роздивляючись довкола наче вперше. Спускаючись сходами до потрібної вулиці, зупинилась перед ліхтарем, ось воно, цей момент коли ідея моменту приходить сама. Марина дістала записник з карману пальта й зробила легкий начерк подій.

Відчинила двері Купідонського, зняла й повішала пальто, повільно пройшла до каміну, чекаючи на появу загадкової гості. Марина повернулась до вікна й впіймала там своє легке відображення. Вона сама не зрозуміла, як почала вдягати більше чорного. Зараз стояла у вільних брюках і чорній сорочці, з розпущеним волоссям, хоча зазвичай цього не любила.

Позаду відчувся знайомий холодок, і дівчина усміхнулась, не зрушивши з місця.

— Я інколи сумую за вами, коли ви часто не з’являєтесь, — звично сказала Марина, все ще стоячи біля вікна.

Жінка підійшла до неї й стала за спиною.

— Я інколи сумую за зоряним небом і холодним місяцем, — прозвучав її голос.

— Ви його пам’ятаєте? Значить, вам більше чотирьохсот років.