Розділ вісімнадцятий

Цього разу у вітальні агентства сиділи Катерина й Антон. Він гортав якусь книгу, з купи тих що залишила Марина, щоб зайвий раз не бігати додому й сюди. Вона ж сиділа на дивані й перебирала власні чернетки, не роздруківки а від руки написані вірші. У Катастрофи дійсно був талант, вона могла написати про все: кохання, зраду, вірність, біль, дружбу, війну, про боротьбу з суспільством, собою, з почуттями, про природу, країну, про все що тільки можна, дайте їй тему і час, і з’явиться шедевр до її збірки. Писала про те що сама знала і відчувала, і знайдуться люди, які зрозуміють. Марина попросила спробувати написати якийсь вірш, про любов звісно. У Катерини таких були десятки, і ціла збірка з присвятою звісно, декому особливому, що навіть через роки сидить поруч, але уже чужий. Дивно якось. Вона взяла до рук один папірець. Текст на ньому був написаний чорною ручкою, так обережно й красиво.

Ти прочитав.

Я мовчки стояла,

Не встигла сховатись, не вміла втекти.

Ця книга — не зброя,

Я в ній — як дитина,

Без права на дотик руки.

Рядки ці для тебе, я їх зберегла,

Хотіла віддати — не зараз, не так,

Я мріяла: в день, при світлі, і щасті.

Покласти тобі їх в обійми — як знак.

Я не образилась,

Зовсім, не так,

Я знала, що правда колись проросте.

Я думала: може, схитнусь і зламаюсь,

Як авторка, що не встигає за днем.

Що ти — вищий, глибший за кожен той текст.

Що слова мої — пил у твоєму житті.

А любов — не для віршів, для жестів і жест.

Ти прочитав — і не знищив.

Не кинув.

І щось у мені тоді глухо спинилось,

Як зірка, що гасне, бо світло мине.

Я не ридаю.

Не варто жалю.

Я просто піду.

Катерина Катастрофа.

Вона тримала той листочок у руці занадто довго, щоб навіть Антон, зайнятий своїм ділом, цього не помітив.

— Ти чого зависла?

— Дурницю з минулого знайшла.

Він підійшов до неї й став ззаду, намагаючись непомітно заглянути. Катя це помітила, але замість того, щоб ховати вірш, просто простягнула йому листок. Антон глянув на неї, нахмуривши брови, а вона лише наполовину повернулась, не до нього, а кудись посередині, в бік дверей.

— Ти ж мої вірші уже читав.

— Ти довго ще будеш сердитись? — після винуватого видиху запитав Зорін.

Катя знову повернула голову, цього разу до купи паперів перед собою, і кинула:

— Я не серджусь. Уже.

— Тоді чого до мене таке ставлення?

— Ну, не знаю, — вона скривила губи й трохи підняла брови. — Може, тому, що ти мій колишній?

— Ну Кать... — він присів перед нею на коліна.

Вона пирхнула і усміхнулась, відвернувши голову, наче ховала почуття. Він теж усміхнувся, якось по—особливому, з надією. Катерина помітила це, коли через кілька секунд знову повернула до нього голову.

— Я 22 роки уже як Катя. — сказала дівчина, все ще з усмішкою. — Але ти перший, хто на коліна переді мною став. — Вона кивнула на підлогу.

— Це плюсик у карму?

— Що? — перепитала Катастрофа.

— Ну, Артем казав, що Марина пообіцяла йому побачення, якщо він назбирає сто плюсиків у карму.

— Ого, у них уже в планах побачення.

— Ага. А в нас ще одна спроба прибити мене дверима. Можна і мені побачення за плюсики в карму?

Він глянув на неї щенячими очима.

— Можна. На триста плюсиків. Якщо скажеш, що я тобі подобаюсь.

— Ти мені подобаєшся.

Катастрофа не відповіла, пирхнула, не вірячи.

— Я доведу.

— Як це, цікаво?

— Не знаю. Придумаю.

Він зробив коротку паузу й перемкнув тему:

— Що ти думаєш про книгу Мілени?

— Що ще не час. І в мене немає ідеї.

— Тобто, вкрасти хочеш?

— Ну, — вона прищурилась. — Так. Досить непогана ідея. І перевірена. Тільки треба знати, що туди писати.

Антон кивнув, потім поглянув на листи перед нею. Вказав на них жестом:

— Можна?

Катя хмикнула з усмішкою, й кивнула.