Чотирнадцятий розділ

У кімнаті було тихо,навіть занадто тихо, щоб спати,вітер гойдав гілки за вікном, але тіні на яких можна було б зосередити погляд і розслабитись,не ходили стінами. Маргарита лежала на боці, очі відкриті, пальці стискали край ковдри,їй знову було холодно,вона давно до цього звикла, та не змирилась.А потім ледь чутний звук,скрип старих, майже забутих дверей,вона піднялась на лікті й увімкнула лампу,її світло впало на фігуру в темряві.

— Обіцянки треба виконувати, — мовив Ян з легкою усмішкою.

—Я думала ти не прийдеш — тільки й сказала Марго, погляд у неї був теплий.

Він ступив крок вперед,тихо зачиняючи двері.

— Я не хотів будити. Та мені здається, ти все одно не спиш.

— Ні. Я давно вже не сплю вночі.

— Тобі холодно?-запитав чоловік помітивши як щільно вона закуталась у ковдру.

— Давно.

Ян підійшов ближче, і мить просто дивився,потім обережно простягнув руки. Вона поклала свої долоні в його, і лише тоді зітхнула спокійніше. Її пальці м’яко ковзнули між його, а великі пальці Савицького провели ледь чутним рухом по кісточках на зап’ястях,він сів у крісло напроти неї й не відпускав руку.

— Можна я залишусь? — запитав він ледь чутно,боячись почути «ні».

-Я ж просила-у відповідь отримав усмішку,-не запитувати такі дурниці.

Маргарита потягнула його долоню під ковдру, поклала її на свою і накрила зверху другою так міцно ніби тримала не руку, а сонячне тепло,яке давно не приходило у гості.

— Не сердься, якщо я засну, — мовила вона так тихо, що Ян майже здогадався, а не почув,її подих торкнувся його пальців.— У тебе теплі руки, — додала жінка наче це був привід дозволити йому залишитись.

Ян усміхнувся — більше очима, ніж губами,і звісно залишився. Він сидів мовчки, тримаючи її руки, спостерігаючи, як поступово її повіки стають важкими. Час ішов, а Савицький не відчував його,була тільки її долоня в його.І поки Марго повільно засинала, він подумав, що це і все його щастя,бути поруч, мовчати, тримати, і не більше.

Коли через фіранки почало просочуватись тьмяне світло ранку, Маргарита прокинулася першою. Їй давно не було так добре, так тепло,і вже дуже давно вона не висипалась настільки, щоб прокинутися легко, без болю в думках. Було десь близько шостої, але спати більше не хотілося.

Ян ще спав  сидячи в тому самому кріслі, з головою, схиленою на бильце, і все ще тримаючи її за руку. Вона навіть не пам’ятала, коли вночі схопила її міцніше. Обережно, щоб не розбудити його, вона привстала, сперлась на лікоть і нахилила голову на бік. Він виглядав інакше, спокійно, навіть трохи беззахисно — ніби уві сні став тим Яном, яким був лише для неї.

Через кілька хвилин він заворушився,холод пройшовся плечем.На мить розплющив очі — світло вдарило різко, і він знову заплющив їх.

— Від моєї краси осліп? — запитала Маргарита з лукавою усмішкою.

— А від чого ж ще? — відгукнувся Ян, підперши голову рукою, як вона,і знову відкривши очі.

-Ти надовго приїхав?

-Ні,я по роботі,-він наче щось згадав,-точніше через університет.

-І ніяк не можеш залишитись на довше?-вона поглянула на нього з під лоба,дитячим поглядом наче щось випрошувала,закотить губу і буде на сто відсотків схожою.

Він посміхнувся і трохи опустив голову,а потім простягнув долоню,Марго лягла на бік і накрила її своєю.

-Не знаю.Якщо пощастить то матиму справу з фірмою самої пані диктаторки.Тоді залишусь на довше.

-Інколи я забуваю що ти вже далеко не простий вчитель мови,а непоганий бізнесмен.

Ян поглянув на годинник на столі,пів на сьому,не відпускаючи руки жінки встав.

-Мені треба йти,на роботу скоро,зайду ще якось,і познайомлюсь із твоєю сестрою.-біля дверей додав,-Не сумуй.-і знову отримав посмішку у відповідь.Улюблену посмішку.

***

— У мене з’явилися питання, — з порогу заявила Марина, кидаючи пальто на крісло.

— Слухаю, — мовила Огнева.

— Ти надовго?

— Так. Але доведеться інколи повертатись на Аристид.

— Ти плануєш втручатись у політику?

— Я планувала це давно. Просто зараз, завдяки тобі, маю і мотивацію, і можливість.

— У тебе справді багато зв’язків?

— Мої зв’язки — це люди, яким я, і все Купідонське, колись допомагали,тепер більшість із них — впливові особи. І якщо я попрошу, вони допоможуть.

— Ну, тепер дещо ясно. Як ти зробила так, що ми потрапили на четвертий поверх?

— Подзвонила знайомій з партії.

— А як тоді Катя вперше це зробила?

— У неї спитай.

— Ти нам з усім допоможеш? — тихо запитала Марина.

— З тим, чим зможу — так. А далі побачимо, — відповіла Мілена і піднесла келих до губ.

— Ти постійно п’єш.

Жінка на мить завмерла, нахмурила брови.