Тринадцятий розділ

Зранку наступного дня небо було трохи світліше. Сонце не з’явилось — звісно, — але туман став лагіднішим, майже прозорим, ніби давав побачити трохи більше, ніж учора.

Місце вони вибрали випадково: закинута теплиця неподалік від старого університетського саду. Скло давно порозбивалось, деінде його замінили дерев’яними латками, а виноград, що колись мав плестись по каркасу, вкорінився у підлозі й захопив територію. У середині було тепло,тихо й затишно — мов схованка для думок.

Марина прийшла раніше. Сіла на стільчик біля столу, на якому чомусь стояла незавершена партія шахів: чорна королева ніби дивилася на білого короля. Між ними була пуста клітинка — там явно чогось не вистачало.

— Дивно, що в місці, де все гниє, щось і далі росте, — мовила вона сама до себе.

— Не люблю шахи, — спокійно промовив Артем.

— Я взагалі грати не вмію. Я, мабуть, нічого не вмію: ні в шахи, ні в шашки, ні в карти, — у її голосі чувся якийсь сум. Безбожна нахмурила брови. — Що там ще є? Монополія?

— Скрабл і Дженга.

— Що це?

— Скрабл — це складати слова з літер, а Дженга — балансування дерев’яних паличок.

— А, — на секунду підняла брови дівчина. — Не люблю такі назви, я їх не запам’ятовую, але знаю, що це. У мене не вистачить нервів на Дженгу. А на шахи — мізків.

— Не правда, хочеш — навчу?

Марина усміхнулась. Десь вона цю фразу вже чула. Згадала: у книзі. Хмикнувши, опустила погляд.

— Іншим разом.

Вона встала з-за столу й почала збирати фігурки: спочатку спихнула їх на тверду поверхню, а потім, перевернувши шахівницю, склала всередину.

— Дивно, всі фігурки на місці, а ніби чогось бракує, — Безбожна взяла коробку до рук. — Думаю, місцевий мешканець не буде проти, якщо я її поцуплю.

Кинувши погляд на здивованого хлопця, який так і не зрозумів, чому "іншим разом", вона пішла геть.

***

Площа розкрилась перед ними холодним простором. Сіре небо нависало низько, ніби хотіло впасти просто на дахи, а світло розтікалось рівномірно — без тіней, без кольору. Кам’яні сходи за спиною Марини й Артема здавались ще вищими під таким небом — мов вхід до чогось урочистого, але давно занедбаного.

Вони зупинились,лише вітер час від часу торкався плечей і шарпав краї пальт.

— Де ви були? — Катерина знову поглянула наподругу й Виговського, коли ті наблизились.

— Гуляли, — знизала плечима та.

— Удвох? — Катя нахилила голову, ніби це щось змінювало.

— Ні, — Артем підняв брови. — Нас супроводжувала совість.

— То ви серйозно вдвох блукали по острову?-мовив Зорін.

— Ми йшли на каву. Йдете з нами чи ще зайняті своєю місією?-легенько штовхнувши хлопця,усміхнулась й запитала Катастрофа.

— Ми з Артемом, значить, поговорити удвох не можемо, а ви з Антоном — на побачення зібрались?

Катерина миттєво почервоніла.

— Я? З ним? Та він же мій колишній!Мариночко,побійся бога!

Артем хіхікнув десь осторонь і буркнув:

— Ти це Безбожній безбожниці говориш…

— Взагалі-то я давно зріклась, — озвалася Марина з удаваною повагою до моменту.

— І мені ніхто не сказав? — Антон удав обурення. — А я думав, ми всі тут святі.

— Ти? Святість? — Катастрофа хмикнула. — Ти вчора вкрав у мене печиво, не забувай.

— То був знак уваги, — виправився той. — Просто дуже смачний знак.

— Ви чудова пара, — сказала Марина з абсолютно серйозним тоном. — Це треба оформити офіційно.

— Не починай, — відмахнулась Катя, але вже сміялась.

Вітер шарпнув край її шарфа, і хмари над ними затяглися ще більше. Але на площі ставало людніше, жвавіше. Їхній маленький квартет виглядав майже нормально — якщо не рахувати безбожниці, колишнього свідка із саркастичним поглядом і дівчини, яка, здавалося, знала більше за всіх.

— Треба сходити до бібліотеки, — мовила Марина. — Знайти ту книгу і написати там моє ім’я та її назву.

— Ти вже придумала назву? — поцікавився Артем.

— Так. "Чорний шоколад із цукром".

— А чому саме так? — уточнив він.

— Я читала книгу, і там був момент, коли Ян навчив мою сестру готувати такий десерт. Він, до речі, не всім до смаку, правда? — вона кинула погляд на подругу, що уважно слухала, ніби й не була свідком того всього. — А потім я подумала про них обох. Вони як той шоколад із цукром — доповнюють одне одного.

— Розумно, — зауважив Антон, нагадавши про свою присутність.

— Тож сьогодні я йду до агентства. До речі, Катусю, мабуть, у бібліотеку ти підеш зі мною. На всякий випадок.

— Мене більше цікавить, як ми її тепер шукатимемо, — озвалася Катерина.

— Якось. Виходу немає. Та ще й часу обмаль — через навчання ми втратили два тижні. Треба діяти.