П'ятий розділ

Марина з подругою залишились у кімнаті й допивали напої.

—Ну це трохи інформації звісно,але хоч щось.Тепер ми знаємо що бачаться вони рідко, бо на Новель не так просто потрапити,і що почуиття у них досі присутні.

—Це спростить мені роботу над сюжетом.Доки Мілена не повернеться,розпитуємо Марго про Савицького як про людину,мені треба знати яким його описати,і дивимось за моєю сістер,треба з нею заново познайомитись.

—Хороша ідея.Але ти все одно якась кисла.Може сходимо прогуляємось?На дворі не так холодно як завжди,і ще не скоро стемніє..

—Ну не знаю..—вона задумалась,закотила очі.-ну добре,може сюжет вітром надує..

—Якби ж все було так просто.—видихнула Катя встаючи за подругою,та йдучи за нею у кімнату.

Поки Безбожна збиралась на прогулянку,Катерина по хазяйськи сіла за її робочий стіл,й надибала на ньому бірюзовий записник,над яким Марина вчора ледь не заснула.Вона відкрила його,погортала пару сторінок з інформацією про книгу,на останньому аркуші були стосовно неї питання.

—О,то в нас добре виходить.Завтра походимо по бібліотеці,щось пошукаємо.—Говорила дівчина повертаючись до подруги.

—Ходімо—мовила Марина зав’язуючи пояс пальта.

На вулиці їх зустрів звичний підвечірній мороз.Коли він накрив прохолодою обличчя Безбожної,вона чомусь задумалась над ним.Чому на острові так холодно?

—Чекай—сказала дівчина і забігла у дім.Через дві хвилини вибігла з ручкою,й тим самим,вже майже легендарним блокнотом.У палті були широкі кармани,тож туди її речі влізли.—Пішли.—дівчина взяла попід руку подругу,і вони вирішили трохи прогулятись парком,недалеко від будинків обох,як раз зручно буде прощатись.

 Подруги вирішили пройти парк колом,і повертатись додому доки сірі хмари не замінила чорна ніч.Вони йшли камянистою доріжкою,роздумували над сюжетом і Агнесою.

—Нажаль Маринко,мій генератор ідей заглючив після думки про твою книгу.

—Не кажи так Катастрофочко.Ще будуть у тебе ідеї.Нам що треба?Дізнатись про Агнесу і придумати сюжет.А далі воно саме якось піде.

—Я поки не розумію навіщо нам компромат на Агнесу?

—У мене є ідея.Якось я думала над її злочинами.Вона погано ставилась до Марго,яка мені найрідніша.Може якщо у мене вийде писати ту книгу,ми її покараємо?Або хоча б змусимо відповісти за вчинки?Це ж не законно.

— Я от що думаю, якщо у нас є можливість, то нею треба користуватись. Ти права, спочатку знайдемо всю можливу інформацію про всі важкі події в житті твоєї сестри, тоді складемо план і будемо знати, що робити.Доб’ємось справедливості так би мовити.

Поки дівчата були зайняті розмовами про книгу, до них непомітно підійшли двоє хлопців. Артем, поправив пасмо волосся Марини, що вибилося з-за вуха, і запитав:

— Чого без шапки? Захворієш ще.

Марина скептично глянула на нього, але встигла помітити ледь вловиму турботу в його голосі.

— А що, ти мене лікувати будеш? — кинула вона з усмішкою.

— Доведеться, — хмикнув Артем, але очей з неї не зводив.

Катерина відвела погляд убік і майже одразу наткнулася на іншу, менш бажану фігуру. Антон Зорін стояв поруч, схрестивши руки на грудях, і дивився прямо на неї.

— Ти, здається, знову щось там про справедливість говориш? — його тон був начебто нейтральним, але Катерина одразу відчула, як у неї напружились плечі.

— А ти все ще читаєш чужі вірші без дозволу? —відрізала дівчина, згадавши, як колись виявила його із її старою збіркою в руках.

Антон лише всміхнувся, нахиливши голову, і вдав, що розглядає Марину.

— То ти та сама письменниця, про яку Артем весь час говорить?

Марина здивовано звела брови й перевела погляд на Артема.

— Говорить?

—Весь час значить?—Катя витягнула з Марининого пальта блокнот і ручку,й записала це на сторінці десь позаду.

—Ти що робиш?

—Записую.Потім прочитаєш.

Артем невимушено знизив плечима.

— Мені стало цікаво, що ти пишеш,а потім ще й Антон почав щось белькотіти про літературні таланти Катерини.

— Я нічого не белькотів, — скривився Антон.

— Та не виправдовуйся, — Артем поглянув на нього,після чого знову повернувся до Марини. — Якщо чесно, я думав, що твоя книга буде про щось банальне, але слухаючи вас із Катею здається, у вас серйозні плани.

Безбожна зустріла його погляд і ледь помітно усміхнулась.

— Ще й які, — повторила письменниця, з викликом дивлячись на Артема.

Він не поспішав відводити погляд, навпаки — ніби розглядав її, намагаючись зрозуміти щось важливе. В його очах було щось глибше, ніж просто цікавість до книги.

— Тобто ти серйозно? — запитав він після паузи.

— А чому ні? — Марина ледь усміхнулася.

Артем кивнув, погоджуючись, але не зводив з неї очей, наче приміряв цю нову, ще не зовсім знайому сторону дівчини.

Катерина, спостерігаючи за ними, скосила погляд на Антона. Він теж дивився, але більше на неї, ніж на Марину.

— Чого витріщився? — пробурмотіла Катя, ховаючи руки в кишені.

— Дивно, — протягнув Антон.

— Що саме?

— Не знаю.Просто цікаво бачити тебе в такій компанії.

Катерина примружилась.

— І що тебе дивує?

Антон ненадовго задумався, а потім знизив плечима.

— Може, те, що ми з тобою якось не дуже ладнали раніше,хоча я теж писав трохи.А тут у тебе така цікава подруга,письменниця..

— Раніше? — перепитала Катастрофа з легкою підозрою.

— Ну, якби я знову знайшов твою збірку, ти б дозволила її прочитати?

Катя відчула, як щось ледь помітно стиснулось всередині. Вона добре пам’ятала той момент, коли Антон читав її вірші без дозволу. Але зараз у його голосі не було колишньої зухвалості.

— Дивлячись, як попросив би, — відповіла та нарешті.

Антон посміхнувся.

— Тобто шанс є?

Катя пирхнула, не відповідаючи.

Марина тим часом помітила цей обмін репліками і здивовано перевела погляд з Антона на Катю, але сказати нічого не встигла — Артем легенько торкнувся її плеча.