Перший розділ

Розділ 1

Нічна темрява лежала над островом важким, непроникним куполом, крізь який намагалися пробитись зірки, знаючи що густі хмари цього не дозволять. Нічна темрява, та не ніч огортала Новель. Світло ліхтарів було крихке, його вистачало лише для того, щоб краплями розлити тіні по каменю, а десь між ними йшла дівчина.

З лівого боку площі, якщо стояти до неї стояти обличчям перед входом, виділялись дві будівлі. Першою здіймалась світло-сіра споруда — резиденція Ангельської партії. Вона була п’яти  поверхова, але здавалась більшою через пишність форм і розкіш фасаду. Арки, витончені колони, ліпнина все нагадувало про стару Європу, її театри й палаци. Фасад вигинався півколом, утворюючи урочистий вхід, над яким здіймався фронтон, прикрашений статуями алегорій: Мудрості, Справедливості, Спокою. Великі напівкруглі вікна, балкони з кованими решітками, барельєфи, все ніби промовляло що тут мешкає ідея гармонії, витонченості, контролю. Її сусідкою була будівля Демонської партії — масивна та різка у своїх лініях, сірого темного кольору. Тут не було декоративності, лише сила, камінь що поглинав світло, вузькі вікна, важкі двері без прикрас. Вона була протилежністю ворогуючої споруди, але ховала менше таємниць.

І ні, це не історія про Ангелів і Демонів. Не про їхню вічну ворожнечу й не про обраних борців зі злом. Марина не 17-річна рятівниця світу, і в її руках немає магічного меча. Це зовсім не той наратив.

Це історія про владу, про те, як триста дев’яносто дев’ять років тому Агнеса Вінстингаузер, звичайна людина, вирішила, що вона бог. Вона разом з однодумцями створила "Небесний союз" — штучну систему з красивою назвою, що розділила народи на чорне, біле й сіре. А ті, хто не вписувався в кольорову систему, втрачали право на голос, пам’ять, любов, і життя. Та насправді різниці не було, просто хто підкорявся, мав трохи більші привілеї. Права голосу тут не мав ніхто, і вже дуже давно.

Це не міф, не казка, не фанфік, а історія про спротив. Про покоління, які жили під диктатурою, і про тих, хто нарешті наважився її зламати. Про вибір не бути ні ангелом, ні демоном, а залишатися людиною. І боротися за свободу.

Марина ступала повільно, відчуваючи як кожен її крок породжує тихий відголос, що губився серед арок і башт. Площа попереду розстилалася немов мармуровий піднос, оточений витонченими фортечними стінами. Вони здіймалися над нею, увінчані зубчастими парапетами, що в темряві скидалися на роззявлені пащі. Уздовж стін тяглися аркові галереї, їхні плавні вигини нагадували ребра величезної істоти, що застигла у вічному сні.

Сходи що вели на площу були широкими  й міцними мов вирізьблені з кістки давніх богів. Вони огортали простір змійкою обвиваючи його з обох боків, а їхні краї ледь піднімалися догори, наче замерзлі хвилі, здавалося їм не було кінця. А стерті від часу сходинки могли б розповісти сотні історій, якби камінь міг говорити.

Башти здіймалися над площею, ніби вартові, що застигли у безкінечному дозорі. Витончені й водночас могутні, дивилися вгору гостроверхими дахами, а вузькі, мов очі, вікна здавалися сліпими. Тінь, що падала від них, ковзала по бруківці, немов нагадування про щось забуте.

Марина йшла рівномірним темпом, а її думки були порожніми. Холод робив її щоки й кінчик носа рум’яними. Дівчина частенько проходила досить велику центральну площу аби очистити думки, тож звикла і до темряви, у якій уже могла когось розгледіти, і до холоду. Звикла, що з її зором легкі жовті вогники життя здавались плямами. Світле русе волосся було рефлекторно зав’язане у міцну косу, і не лізло в обличчя, затуляючи світлим зеленим очам дорогу. Біля її дому у самому центрі, позаду площі, була п’ятиповерхова старовинна будівля. Марина знала кожен кутик перших трьох поверхів – книжкового магазину, шкільної та університетської бібліотек. Сама будівля не охоронялась фізично, бо нічого цінного з бібліотеки вкрасти, загалом не можна, на вулиці ж стояли камери. Також на думку влади, це місце виглядало б досить просто для того що ховалося всередині. Як і більшість інших мешканців, її часто намагалась заманити до себе темрява, і загадковість четвертого поверху, перед дверима зали на якому все таки поставили охоронця, але загалом ніхто не насмілювався туди піти навіть з дозволом. Вона відчинила двері й відволікла звуком дзвіночка зверху, жінку яка здавалось плідно працювала. Кімнатне тепло, приємне світло і запах, створювали чудову атмосферу.

Як завжди привітавшись з Марією Сергіївною, тутешньою молодою й симпатичною бібліотекаркою, а ще продавчинею, Марина піднялась на третій поверх. На четвертий пускали лише з дозволом, або бейджиком який засвідчував що ви тут працюєте, це засмучувало велику кількість зацікавлених людей. Уся будівля з середини нагадувала старовинний маєток, з вузькими коридорами, вкритими зеленими килимами, а лампи на стінах намагались збільшити видимість, вікна були витягнутими і з гарною тонкою рамою, на їх підвіконні зазвичай стояли якісь рослини, що пускали свої паростки до низу.

Дівчина пройшла до величних дверей у розкішну залу книг на третьому поверсі. Темне дерево просякнуте історією, утворює високі книжкові стелажі, що тягнуться до стелі. Важкі томи вкриті пилом століть, мовчазно спочивають на полицях, кожен зберігає свої таємниці. Аркові проходи, вирізані з того ж старого дерева, створюють ефект нескінченного лабіринту знань. Під ногами скрипить підлога, зношена кроками численних відвідувачів, що приходили сюди в пошуках допомоги. У кінці коридору стоїть масивний стіл, декілька таких ще є між полицями. Марина просто втомлено ходила кімнатою, руками торкаючись запилюжених корінців з гарними написами. Книги тут були здебільшого для навчання.