РОЗДІЛ1

                             
За вікном була чорно-біла осень - зима  З неба зривалися колючі з дощем сніжинки, які, щойно торкнувшись землі, тут же танули. А вітер зі снігом і дощем, ніби збирав їх у долоні, а потім зі злом кидав їх на вікна будинків. Це була чорно-біла зима, більше схожа на осінь, ніж на білу зиму, але там за вікном, за його прозорими шторами з візерунками дикого винограду, була осінь, яка прийшла тому, що настав її час. В її душі теж була осінь самотності, печалі та сліз, але сьогодні вона не плакала, в її душі зараз не було дощів. Це в Парижі там за тонкою шторою за мокрим вікном був дощ. Вона жила в Парижі, вона грала на чорному роялі і її звали Елен.   І награючи на чорному роялі мелодію, вона слухала лише дощ там за вікном романтичного Парижа, іноді її тонкі пальці застигали, музика, що немов би виходила з її пальців, вщухала, й тоді вона піднімала голову й дивилася на статую Ейфелевої вежі, яка, наче прекрасна королева Франції, дивилася на найромантичніше місто світу й любові! Потім Елен опускала голову і дивилася на свої тонкі пальці, подушечки яки були зараз у крові, і плями, як відбитки пальців, залишилися на білих клавішах чорного рояля.  - Елен, що ти зробила зі своїми пальцями? - Цей крик питання увірвався в її кімнату, де стояв її чорний рояль, його музика і мелодія паризького дощу там за вікном, так несподівано, що вона здригнулася і стиснула руки в кулак, щоб її сестра Колетт не побачила її пальці в крові, хоча було вже надто пізно, та вже побачила, і ця сцена привела її в жах. Розвернувши свою молодшу сестру обличчям до себе, вона подивилася їй в очі й повторила запитання - Елен, що ти зробила зі своїми пальцями - Залиш мене, це мої руки, - промовила дівчина тихим стомленим голосом, - Але старша сестра різко заперечливо похитала головою й, узявши її за плечі, струснула, наче хотіла привести її до тями, і знову, на свій жах, побачила, що в тієї не лише пальці в крові, але й порізані вени тонкою смужкою, що, наче червоні браслети, красувалися на її зап'ястках. .- О ні Елен, тільки не це! - Крикнула вона, подивившись на дівчину, яка геть не розуміла, що вона взагалі коїла сама з собою. І Колетт зрозуміла, що їй потрібен лікар, який виведе її з цього стану і вона вирішила, що знайде такого лікаря.  . - А поки що - сказала вона самій собі, звісно, подумки, щоб бідолашна Елен її не почула, я зроблю ось, що, і з цими словами вона ривком підняла сестру і, тримаючи за плечі та талію, вирішила витягнути її з цієї кімнати. Виштовхавши нещасну дівчину, вона потягла її в бік ванної кімнати, тому що те, що зараз відбувалося з її сестрою, їй не подобалося. Елен після її запитання - Елен, що ти зробила зі своїми пальцями? Повністю відключилася від реальності і занурилася в якийсь тільки їй не зрозумілий світ і коли вона її вела та покірно за нею йшла. І лише душ майже крижаний, що впав дощем на неї, привів її до тями, вона закричала від несподіванки і відштовхнула Колетт від себе - Відійди від мене! - Крикнула вона на сестру, дивлячись на неї божевільними очима і крізь водний потік, який продовжував литися на неї, і коли сестра, ледь не втримавшись на ногах, послизнулася на мокрій плитці, впала на коліна, але зуміла піднятися на ноги, вхопившись за умивальник, Елен почала сміятися шаленим істеричним сміхом, а потім зірвала з вішалки білий рушник, кинулася до сестри, знову штовхнувши її, вона навалилася на неї й почала рушником її душити...        . - Навіщо ти мене зупинила? Навіщо увійшла в кімнату, де мій чорний рояль? я хотіла себе вбити, бо в мене більше немає натхнення писати музику, і я хотіла піти в той світ, де я створюватиму чарівну неземну мелодію мого кохання, мого життя й долі, хто тобі дозволив? Її сила в божевіллі подвоїлася і могла вбити Колетт, а її сестру зробити вбивцею, якби не телефонний дзвінок у квартирі, і почувши його, Елен так і завмерла, стискаючи горло сестри. Вона дивилася на Колетт, яка лежала перед нею, якимось млявим засклілим поглядом... Її смертельна хватка рук із кожним телефонним дзвінком втрачала силу, і Колетт, схопивши руки шаленої сестри за зап'ястя, забувши про те, що на них порізані вени, змогла відчепити їх від свого горла, а потім різко, ніби їй шкода молодшу сестру, відштовхнути її від себе і бачити, що та навіть зробила що на них порізані вени, змогла відчепити їх від свого горла, а потім різко, хай як би їй не було шкода молодшу сестру, відштовхнути її від себе, і, бачачи, що та навіть не зробила бодай якийсь рух, упала на холодну мокру плитку, згорнулася в позі ембріона й затулила обличчя руками  Колетт кілька разів глибоко зітхнула доторкнулася до свого горла, немов доти відчувала на ньому руки сестри, в її очах стояли сльози, але від усього пережитого вона не могла плакати, грудка сліз від жаху й болю застрягла в горлі, і кілька хвилин вона дивилася, нічого не бачачи перед собою, кудись угору, на стелю, а потім перевела погляд на позу ембріона, що лежить на сестрі, й божевілля, яке вона бачила в її поведінці, не налякало молоду жінку, а скоріше навпаки, вона зрозуміла, що її сестра не душевно хвора, а просто втрачена в своїх музичних лабіринтах, що її сестра не душевно хвора, а просто загублена у своїх музичних лабіринтах, і що їй, Колетт, потрібно, доки не стало надто пізно, вивести Елен із цього божевілля і поки дівчина не вчинила ще чогось божевільного і непоправного, вистачило й того, що вона ледь не позбавила себе життя і ледь не задушила її в цій ванній кімнаті.  І Колетт здригнулася, коли в їхній паризькій квартирі знову пролунав телефонний дзвінок, і ці звуки начебто привели Колетт до тями, вона встала, хоча її ноги від пережитого тремтіли, глянула на сестру, яка так само лежала на холодній мокрій плитці, нічого не відчуваючи й не розуміючи, вона вирішила вивести її з ванни й почати рятувати від її божевілля.  але тільки-но Колетт присіла, потягнулася до сестри й торкнулася її плеча, немов хотіла в такий спосіб привести її до тями, як раптом різко прибрала руку й побачила, що Елен повернула до неї голову й, спрямувавши на неї погляд пересохлими губами, тихо прошепотіла - Допоможи мені встати й простягнула їй руку. На очах у Колетт виступили сльози й одразу ж було забуто, що кілька хвилин тому її сестра ледь у цій ванні її не вбила. - Звичайно моя маленька проговорила старша сестра голосом, в якому стояли не пролиті сльози і ціла грудка болю і розпачу застрягла в її горлі, але вона взяла себе в руки і простяглася до сестри, підіймаючи її і підтримуючи Елен, хоча сама Колетт якимось дивом і своєї витримки трималася на ногах, вона вивела сестру з ванної кімнати, в якій одна з них могла померти від рук іншої. У квартирі вкотре за день знову задзвонив телефон, і Колетт, слухаючи його дзвінки, зненавиділа їх і дала собі слово, що, якщо він знову зателефонує, вона жбурне його в стіну, але телефон, немов відчув ненависть і бажання молодої жінки його розбити, перестав дзвонити.   . І вона, подивившись кудись у далечінь, там, де в кімнаті був телефон, посміхнулася так, немов той, хто телефонував їй, міг бачити її посмішку, але голос сестри, слабкий, втомлений, хрипкий від крику, змусив її подивитися на сестру, яка спитала: "Здається, телефон дзвонив?". - Так дзвонив Елен, але вже не дзвонити, пішли, тобі треба переодягнутися й відпочити, - відповіла старша сестра й погладила дівчину по мокрому волоссю вздовж усієї його довжини, яке зараз мало колір старого золота. Але раптом Елен підняла руку і торкнувшись руки сестри, яка гладила її волосся, зі здивуванням на неї поглянула і запитала - Чому в мене мокре волосся? і продовжила - і одяг?  Колетт дивлячись із ніжністю дивилася на молодшу сестричку зрозуміла, що та не пам'ятає, що з нею сталося кілька хвилин тому? І відповіла - Ти потрапила під дощ  -А ти чому мокра? - запитала знову Елен, подивившись на сестру - Ми разом потрапили під дощ, - відповіла дівчина, вона завела її до кімнати, і, дивлячись на те, що з тієї стікала вода, а її мокрі ноги залишили на підлозі сліди, також їх залишила й вона, Колет посадила дівчину на широке ліжко, і, не зводячи з неї очей, попрямувала до шафи, щоб узяти сухий одяг. Вона роздягла її як ляльку і як ляльку одягнула. Тепер на ній був теплий в'язаний довгий кремового кольору светр і світло - кавового кольору спідниця І дивлячись на свою бідну сестру, від рук, якої вона ледве сьогодні не загинула, а та не стала вбивцею, вона, наче ляльку, знову посадила на ліжко, а потім, відкинувши краї ковдри, тихо звернулася до неї, як до дитини: "Малеча моя, тобі потрібно відпочити". Слова старшої сестри наче вивели Елен з її глибокої замисленості, і в її очах відбився страх, і, зрозумівши, що дівчина дивиться в очі, вона запитала - Але ж ти не підеш? Ти не залишиш мене, правда? - Ні, не залишу, і куди я піду, якщо Париж залитий дощем, - відповіла їй Колетт, накрила її ковдрою, присіла перед нею на картки й побачила, як та, наче маленька дівчинка, підклала під щоку руку й, дивлячись кудись повз неї, заплющила очі. Колетт прибрала з чола сестри мокре ще волосся і тихо промовила - Спи, а коли ти прокинешся, я буду поруч. Після цих слів вона попрямувала знову до шафи, щоб узяти одяг для себе і вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, але потім передумала, повернулася назад і, трохи прочинивши їх, попрямувала до ванни. Там вона зняла з себе мокрий одяг, одягла спідню білизну, потім сукню синього кольору простого крою, висушила своє темнокаштанове, майже чорне, густе волосся, зібрала його в пучок і, оглянувши себе в дзеркало, подивилася на свою шию, вона ще відчувала руки сестри на ній.  Колетт не була красунею, але й не вродливою її теж назвати не можна було: у неї були синього кольору очі, дуже гарні від природи й від мами, густе хвилясте хвилясте волосся, яке вона любила розпускати, але сьогодні зробила виняток і зібрала його у звичайний пучок, худорляве обличчя, високі вилиці, трохи довгий ніс та посмішка робили її майже вродливою. Але вона подобалася самій собі і щоразу посміхалася собі в дзеркалі, коли в нього дивилася. І сподіваючись, що вбивство сестри, яке не відбулося, не залишить на ній синці, почала прибирати у ванні. Через кілька хвилин вона знову зазирнула в кімнату молодшої сестри. Та була в ніжних обіймах Морфея і навіть чомусь там йому посміхалася, адже на її губах застигла гарна посмішка, і самій Колетт, хотілося вірити, що, можливо, там, у загадкових снах, цей самий Морфей подарує їй чарівні ноти для її майбутніх мелодії, які Елен зіграє на своєму чорному роялі. І вона знову увійшла в кімнату сестри, її порізані вени вже не кровоточили, хоч через усе пережите вона геть про них забула, як і пальці, і молода жінка згадала, що Елен, граючи на роялі, залишила на білих клавішах червоні плями, і їй стало цікаво, чим сестра обколола свої пальці?  І вона квапилася до кімнати, в якій її сестра Елен ледве не звела кінці з кінцями з життям, у вікна її кімнати дивилася найгарніша статуя найромантичнішого міста у світі - Відчинивши подвійні двері до кімнати, вона так і застигла, дивлячись на чорний рояль, що, наче чорна пляма, стояв ледве не в самому центрі кімнати... Їй подобалася ця кімната, в неї була якась своя чарівність і шарм.  але сьогодні ця кімната в Парижі заподіяла їй біль і зло і ці почуття були такими сильними, що біль викликав сльози на очах, а зло змусило вхопити перший-ліпший предмет під руку та жбурнути його в чорний ненависний рояль, на якому її сестра створювала свою таку чарівну й улюблену музику. Предмет, що полетів до чорного музичного інструмента, був ніжною жіночою статуеткою, в руці якої була скрипка Елен подобалося збирати статуетки, в яких були скрипки, флейти, саксофони, рояль або піаніно. і коли ніжна статуетка, вдарившись об кут чорного рояля, розкололася на кілька шматків, Колетт зрозуміла, що вона накоїла. І вона одразу ж кинулася до неї, сподіваючись, що статуетка, можливо, якимось дивом уціліла після такого удару , але в кімнаті вікно якої виходило на статую французької столиці дива не сталося статуетка дівчини, що грає на скрипці, не вижила, і Колетт довелося її зібрати і забрати з кімнати, де та так жорстоко загинула а ще їй не хотілося, щоб бідна сестра, яка пережила нервовий зрив, дізналася про її таку дурну загибель. Виходячи з кімнати, вона ще раз обернулася на порозі й озирнулася.  і відчула, що ця кімната в їхній квартирі в Парижі їй стає ненависною, в ній витає, якийсь злість і ще якась таємниця, тільки що ця за таємниця і чому вона вирішила, що в цій кімнаті з чорним роялем є таємниця? Вона не могла сама собі пояснити   але зараз у молодої жінки не було ні часу, ні небажання замислюватися над тим, чому в кімнаті з чорним роялем їй здається є якась таємниця? Тому що їй треба було щось придумати з розбитою статуеткою рано чи пізно, але Елен все одно помітити її зникнення і Колетт поспішила жертву чорного рояля поки що сховати від сестри, а потім замінити її новою або замовити таку ж... зараз треба було зайнятися сестрою, у якої сьогодні був справжнісінький нервовий зрив, від якого вони врятувалися якимось дивом. і тут вона згадала, що Елен говорила - Здається телефон дзвонив? І дівчина подумала - Так, тоді телефонний дзвінок начебто приводив сестру до тями, і вона ставала собою, і цікаво, чому в сестри відбувається така реакція на телефонний дзвінок? Що за цим криється?   і тут немов пройшовши її втомленими нервами, які пережили смерть, як телефонними лініями, знову, десь у кімнаті, знову задзвонив телефон, і молода жінка, начебто за нею гналися демони, зірвалася з місця, але водночас обернулася, щоб подивитися, чи не чує Елен телефонного дзвінка, і кинулася до кімнати: там стояв той самий старий телефон. але тільки-но вона опинилася в кімнаті, де все було, як у музеї, починаючи з того найстарішого телефону, як раптом вона відчула, що тут хтось, окрім неї, ще хтось, і це передчуття стало для молодої жінки таким несподіваним, що вона так і застигла. не знаючи, що їй чекати і що взагалі у квартирі в Парижі в Елен відбувається? Адже Колетт хоч і здавалася, собі спокійною, її нерви ледве себе стримували, бо вона відповідала не лише за себе, а й за сестру, яка могла б стати сьогодні вбивцею якби її вбила... і знову їй згадався телефонний дзвінок, і коли вона згадала про нього, то зрозуміла, що телефон уже не дзвонить, і вона подивилася на нього, немов питала про його мовчання, а тоді підійшла до столу, телефонний апарат стояв на столі, старому, з червоного дерева, стіл тут був невеликим, але масивним, але масивним і обігнувши його кут з боку телефону, вона сіла за стіл, не зводячи з нього очей, і телефон знову задзвонив, і одразу після першого дзвінка Колетт схопила слухавку й почула одне слово: голос чоловіка вимовив його чітко, впевнено, ніби був у цьому впевнений: таємниця. .- Я чую цей телефонний дзвінок, тільки уві сні, а тобі подзвонили наяву. Колетт здригнулася, коли так несподівано почула голос сестри, тихий втомлений, а в слухавці почулися короткі гудки. Молода жінка перевела погляд і побачила в дверях Елен, яка тримаючись за ручку прочинених дверей дивилася на неї, притулившись до одвірка дверей - Ти давно тут стоїш? - запитала Колетт, повертаючи телефонну слухавку назад на місце, її голос був спокійним і втомленим - Ні, - відповіла Елен, входячи в кімнату, зачиняючи за собою двері, зачинивши їх, вона обернулася і, підійшовши до столу, закінчила, - але зрозуміла, що він тобі теж дзвонив, - вона сіла в крісло, що на протилежному боці стояла навпроти старшої сестри, і відкинулася на потерту спинку старого глибокого крісла, та посміхнулася. Колетт не могла зрозуміти значення цієї загадкової посмішки, доки сестра не вимовила наступну фразу - Привид. Від почутого в Колетт тонка брова злетіла догори і їй стало неабияк моторошно від цієї фрази. Колетт боялася привидів і терпіти не змогла любителів жахливих фільмів серіалів і романів   все ж таки їй стало цікаво, про яку таку примару зараз сказала їй сестра? І не спускаючи з її пильного погляду, вона встала з-за столу, обігнула його, підійшла до сестри, присіла перед тим боком, де стояв телефон, з якого дзвонив той самий загадковий привид, і спитала ледве іронічним, але спокійним голосом: - Елен, який привид тобі дзвонив? Ти ж знаєш, що привиди не можуть зателефонувати, бо їх не існує, розумієш, їх немає. Мовчання тривало хвилини, але для Колетт зараз ця хвилина здалася кількома хвилинами, але вона дочекалася, і сестра заговорила, дивлячись на старшу сестру, ледве нахиливши голову на бік, і прошепотіла так тихо, немов цей самий привид перебував зараз у цій самій кімнаті, де була вона та Колетт: "Але ж він тобі подзвонив, він же щось тобі сказав?". Її голос став ще тихішим, Колетт довелося читати по її губах, але вона зрозуміла, прочитала по її пересохлих губах і відповіла - Таємниця. Вона побачила, як Елен зблідла після того, як вона вимовила слово таємниця, в її очах з'явився якийсь страх, і вона злякалася, що в сестри знову може статися нервовий зрив, а вона, щоб її якось від цього втримати, щоб не дати їй зірватися, простягнула до неї руку, що лежала на підлокітнику крісла, й побачивши, як сестра, ніби вже стримувала себе, простягла руку до сестри, що лежала на підлокітнику крісла, і побачила, як сестра вже стримувала себе, як сестра, немов уже стримуючи себе від нервового зриву, стиснула руки в кулак так, що в неї побіліли кісточки пальців, і Колетт злякалася, що на її подушечках пальців знову може з'явитися кров, і вона тихим ніжним голосом прошепотіла, наче боялася, що її гучний голос може налякати Елен, і що її тільки знайомі примари можуть повернутися й знову заволодіють її розумом, - Не треба, сестричко, тримай себе, ніхто не дзвонив, це помилилися номером. Ці слова Колетт намалювали на блідому обличчі Елен іронічну посмішку і вона дивлячись на старшу сестру відповіла - Він ніколи не помиляється номером    І знову Колетт вирішила її запитати про те, хто дзвонив, хто їй дзвонити, хто той, хто став розладом її розуму? І наважуючись на це питання, вона боялася кожного, хто вимовив слово, і все ж таки вона зважилася. І продовжуючи тримати сестру за руку, яка так і лежала на підлокітнику крісла, запитала - Хто він? І знову вона побачила в очах сестри страх, це був хворий страх - Ти його боїшся, Елен? - запитала вона. Кілька хвилин Елен сиділа не рухомо, її погляд був спрямований кудись за спину Колетт, вона сиділа так не рухомо, що молоду жінку налякало те, як вона сиділа, і щоб привести її до тями, вона, дивлячись на дівчину, спитала - Елен, ти тут? - Він тут, Колетт, подивися уважно на кімнату навколо себе, придивишся до кожного предмета - він тут, ти бачиш його, а він тебе.  Від цього зізнання Колетт стало не по собі, вона і справді відчула немов хтось, окрім неї і сестри, у цій кімнаті перебуває і прихований від них спостерігає за ними, і вона озирнулася на всі боки, повернулася, подивилася на вікно, яке виходило кудись на задній двір, потім перевела погляд на двері, що вели до кабінету, і нарешті повернулася очима до сестри, але Елен раптом опустила руку й, торкнувшись її руки, сказала: "Ходімо...". - Куди, Елен? Вона зробила спробу зупинити сестру, але та зрозуміла, що вона хоче їй завадити - відповіла - Побачиш і потягнула її за собою, і Колетт нічого не залишилося, як іти за нею. Колетт зачинила за собою двері й не помітила, що за нею та Елен у вікно дивився чоловік. І коли вони вийшли з кімнати таємничий чоловік тінню пішов за дівчатами. - Елен, куди ми йдемо? - запитала Колетт, йдучи за сестрою, вона хотіла звільнити свою руку від її руки, але боялася, що сестрою знову заволодіє її божевілля, а потім їй стало цікаво, куди її сестра приведе? І вона дала їй можливість вести її туди куди вона хотіла привести. Вони минули ванну кімнату, ту саму кімнату, в якій стояв чорний рояль, і з якого і почалася вся ця загадкова історія з телефонним дзвінком і психічним розладом її бідної сестри. І весь цей час вони мовчали. Колетт зрозуміла, що зараз вони вийдуть на вулицю, коли Елен зупинилася і простягнула їй вітрову куртку і, повернувшись до неї, сказала: "Одягни. Колетт кивнула й узяла запропонований верхній одяг і нічого не взявши собі, немов зомбі, попрямувала до дверей, які виходили на подвір'я. Колетт, тримаючи куртку в руках, проходячи повз вішалку в короткому коридорі, зняла якусь куртку швидко одягла її, а ту, що зняла, звисаючи, накинула на плечі сестри, через що Елен несподівано здригнулася, завмерла, і, дивлячись на двері, взялася за ручку й розкрила їх...