11. Чари Велесової ночі

Парочка котів вирушила у бік старої автобази, щоб трохи перепочити після такої пригоди.

Наближалась північ Маркіза дуже поспішала, бо чекала на цю ніч. Мохіто розумів, що щось має статись і не суперечив подрузі, бо не хотів знов посваритись.  Уже на місці кицька зупинилась і полегшено видихнула: «Встигли». Сірий не розумів чого так було поспішати і куди вони встигли, бо коти зупинились перед старою іржавою вантажівкою, яка уже дуже давно стоїть посеред території. Раптом обриси машини змінились і вона просто на очах почала перетворюватись. Ще за мить на кабіні уже нормального транспортного засобу сидів поважний ворон Маргарин.

- Маркізо, дитя, радий тебе бачити, - промовив скрипучим голосом старий ворон.

- Маргаринчику, я так чекала цей час, коли зможу хоч на мить з тобою зустрітись, - схвильовано відповіла кицька.

- Добрий вечір, - вставив своїх «п’ять копійок» розгублений кіт. Він аж ніяк не очікував побачити таке.

- А, це ти лобуряко, ніколи не забувай, я за тобою спостерігаю, не думай, що зможеш мою дівчинку постійно втягувати у різні неприємності, - Маргарин строго звернувся до Мохіто.

- Е, а я що? Воно само якось… І взагалі! Це ще треба розібратись хто кого і куди втягує! – нарешті оговтався від переляку сірий.

- Кхе-кхе, це так вона з самого дитинства була така непосидюча і цікава, - з ніжністю відповів ворон.

- Маргаринчику, дорогенький, мені стільки треба тобі усього розповісти, я так скучила, - тремтячим голосом промуркотіла руда.

- Не сумуй, маленька, мені час… А в тебе усе буде добре. – промовив на останок старий ворон і розтанув разом з примарним автомобілем.

Звірі якусь мить заворожено дивились на те місце, де щойно був майже справжній Маргарин.

- Святі метелики, це було неймовірно, - видихнув Мохіто.

- Я ж тобі казала, що це надзвичайна ніч. А ти мені не вірив. – надулась Маркіза.

- Вибач, я навіть не міг собі уявити, що таке можливо, - знітився кіт, - але це просто на голову не налазить. Як?