6. Передсвяткові клопоти

      «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду:  Ой чи живі чи здорові всі родичі гарбузові!» - Андрійко наспівував відому дитячу пісеньку, супроводжуючи Юлю і її друга на вулицю. Вони збирались в інститут, бо святкування мало бути уже ввечері. Тому треба було прикрасити зал для вечірки і занести туди змайстрований Ліхтар Джека.  «Обізвалась жовта диня гарбузова господиня – іще живі, ще здорові всі родичі гарбузові!» - зі сміхом підспівувала старша сестричка. «Гарбуз! Гарбуз!» - викрикував папуга з плеча Андрійка. Виявилось, що той птаха, якого знайшли вчора, уміє розмовляти і швидко учиться новим словам. Всі мали чудовий настрій в передчутті святкування.

Марко примостив гарбузову голову на столику у дворі поки Юля збирала кольорове листя для букета.

- Андрійку, а ти уже придумав собі костюма на Геловін? – запитав старший хлопець.

- Ну звісно я ж буду піратом! – захоплено вигукнув малий, - в мене і папуга он є, щоб бути, як справжній «морський вовк».

- Класна ідея, - погодився Марко.

- Гоша! Гоша! – втрутився у розмову пернатий, ніби відчуваючи, що мова іде про нього.

- О, то він у нас Георгій, - здивувався юнак.

- Ага, я одразу з ним познайомився, сподіваюсь, що він ще багато знає слів, а якщо ні, то я його навчу. - Погладив птаха хлопчик.

- Андрію, ти уже дорослий хлопчик і розумієш, що твого Гошу хтось шукає, ми маємо дати оголошення, про знайду. Можливо десь є дітки, які за ним дуже сумують.

- Так, я знаю, але можна він хоч трішки у мене погостює? – з надією в очах запитав малий.

- Напевно. Хто знає, коли відгукнуться його господарі, тому не бери в голову і йди готувати піратське вбрання, - трохи «підсолодив пілюлю» Марко.

- Я готова, можемо вирушати, - повернулась Юля з великим букетом осіннього листя.

Потому молодь вирушила у своїх справах, а малий пішов шукати Мохіто, щоб пригостити того смачненьким.

      Поки Андрійко поповнював запаси їжі в сірого улюбленця усього двору папуга літав навколо, досліджуючи територію. Тут усе було інакше. В його попередньому домі Георгій мав велику гарну клітку, купу модних забавок для птахів, які так полюбляли купувати власники для своїх улюбленців, але не було нікого, хто б з ним грався. Там пернатий був наче частина меблів – самотній і сумний. Тому він за першої можливості полетів світ-за-очі шукати кращої долі.

      Папузі все здавалось дуже дивним: зухвалий котяра Мохіто, руда забіяка Маркіза, а найбільше його вразили людські пуцвірінки, які не закрили його у клітці, а дозволили обрати собі місце, де б птаху було зручно. Георгій весь час прислухався до їх розмов, тому почув про якесь свято і про те, що хлопчик Андрійко хоче його взяти з собою – це неабияк зацікавило птаха він навіть був готовий вивчити нові слова, аби догодити новому приятелю. Притомившись від досліджень двору Георгій примостився на столі, де надибав якісь зернята. Папуга так захопився, що не помітив хижого погляду лаймових очей.

- Я бачу, друже, ти тут уже почуваєшся, як дома? – м’яко приземлився поряд котяра.

- Гоша хороший! Гоша хороший! – з переляку зашипів птах.

- Давай, Георгію, розповідай, як ти долітався до такого життя? – Мохіто згорнувся на лаві і приготувався уважно слухати пернатого зайду.

- Гоша хороший! Гоша хороший! – папуга зробив вигляд, що нічого не розуміє.

- Гога,  от не варто «морозитись», бо у мене від цього виникає бажання порахувати скільки пір’їн у хвості в одного папуги, - примружив лаймове око котяра.

- Ой все, не треба мене тут лякати, - набундючився птах, але потім передумав, - розумієш, мені стало нудно. Подивись навколо  –  у тебе купа друзів, завжди щось відбувається, а я був лише кумедною іграшкою про яку згадували тоді , коли хотіли похизуватись перед гостями.

- Так, не весело, і  що ти плануєш робити далі? – запитав Мохіто.

Але відповіді так і не отримав, бо з-за дерева визирнула широка морда добермана. Несподівана поява пса налякала Геогрія. Той з криком: «Забирайся в пекло, монстр!» - злетів майже на верхівку дерева. Це неабияк розвеселило кота та здивувало Графа:

- Не звертай уваги, це наш гість Георгій, він дещо наляканий, бо його трохи не вполювала Маркіза,- муркнув сірий, - агов, Гошо, спускайся униз, ніхто тебе не стане їсти.

- Гоша хороший! Гоша хороший! – лиш почулось з-за осіннього листя, яке ще прикрашало верхівку клена.

- Невже я такий страшний? – засмутився доберман.

- Ну, що ти, друже, ти дуже симпатичний «добермонстр», - пожартував Мохіто, - а от кого варто боятись, то це чорного-чорного пса, який з’являється на Геловін, тьху… у Велесову ніч.

      Кіт згадав історії, які йому розповідав вуж Семен і вирішив поділитись ними з іншими. Тому таємничим голосом, але так щоб папуга теж чув, він повідав моторошну історію про те, що уже цієї ночі зникне межа між світами й найжахливіші пекельні створіння зможуть потрапити в світ живих щоб полювати за душами безневинних тваринок, а особлива небезпека загрожує усім перантим, бо вони і так знаходяться між небом і землею. Політ фантазії шкодного котяри набирав обертів, він уже було почав придумувати, яка страшна кара чекала того, хто побачить напередодні  Геловіна чорного собаку, а ж раптом з дерева каменем звалився папуга з криком: «Жах! Жах! Чорний пес наближається! Нам усім кінець!». Граф і Мохіто одночасно повернули голови у бік арки, що слугувала проходом з затишного дворика на велику вулицю і завмерли. Їх щелепи відвисли від здивування, бо й справді там повільно рухався великий собака чорна шерсть якого виблискувала у світлі ліхтарів. "Святі метелики, так це усе правда," - ошелешено промовив кіт і кудись пішов. Вирішив пересидіти цю ніч  у затишку. Граф теж не залишився.