5. Мирилка летіла, на дерево сіла…

      Після бесіди з старим кіт і тхір пішли шукати Маркізу, щоб миритись, та й борг Мохіто перед Семеном треба було теж відпрацювати. Вони добре знали, що улюбленим місцем полювання рудої був старий гараж тому одразу попрямували туди. Довго блукати у темряві не довелось бо киця собі преспокійно сиділа прямо перед входом і вилизувала своє розкішне хутро.

- Привіт, сусідко, ти що уже справилась? – запитав тхір.

- Ні, Боню, я навіть не починала, чомусь мені здалось ніби скоро буду мати помічника, от і вирішила зачекати, - хитро примружила очі руденька.

- Маркізочко, я знав, що ти відьма, але щоб аж так! Я вражений! Я у захваті! – не зупиняючись вихваляв кицьку Боніфацій.

- Не мели дурниць, скоріше за все мене бачив ворон-вартовий, от і попередив свою хазяйку, - остудив захват тхора Мохіто, - і взагалі, Боню, іди погуляй, в тебе, напевно купа своїх тхорячих справ.

- У мене абсолютно вільний вечір, - уже було почав говорити Боня, але побачив як кіт на нього зиркнув своїми очиськами і передумав, - та ти правий, я зовсім забув, що маю зганяти в одне місце.

          Тхір за мить ніби розчинився у темряві, яка змінила сірість осіннього вечора. Коти сиділи мовчки, поки Мохіто не наважився першим розпочати розмову. Йому було соромно, що не повірив подрузі. Тому він вибачився і розповів, про що дізнався від старого Семена. Проте, додав, що не дуже вірить в усі ці історії, але якщо Маркіза переконана в їх правдивості, то він більше ніколи не буде їй суперечити. Руденька ще трішки подулась, але пробачила свого приятеля. Вона вирішила, що теж дарма погарячкувала, але зізнаватись у цьому не стала – Маркіза, одним словом. Потому вони пішли разом полювати, бо, як не крути, а Семенові оповідки необхідно відробляти.