3. Новий найкращий товариш

      Поки відбувались ці події Мохіто відпочивав на гілці дерева, йому подобалось спостерігати за метушнею людей. Особливо він любив дітлахів, а останнім часом дуже потоваришував з малим Андрійком, бо в того, на відміну від уже дорослої сестри, завжди був час на ігри з котом.

         Наближався вечір, приятель дівчини, уже подався до дому, а брат із сестрою вийшли погодувати свого улюбленця.

- Мохітику, ходи сюди, ми тобі принесли щось смачненьке, - кликав кота Андрійко.

- Муррр, - ніби нізвідки з’явився сірий велетень.

- Хороший котик, їж, на здоров’я, - гладив того по спині малий.

- Андрійко, ти тут бався, але не довго, бо мені ще треба зробити домашнє завдання, - наказувала Юля братику, залишаючи його на вулиці.

- Добре, я трошки тут побуду і скоро прийду, - запевнив старшу сестру Андрій.

          Тим часом Мохіто закінчив свою трапезу і вони з хлопцем почали бешкетувати в  опалому листі, яке старий двірник позгрібав у великі купи. Спочатку кіт ховався за тими кучугурами, а Андрійко його знаходив і засипав листям, потім вони ганяли розкидаючи усе те осіннє багатство. Після їхніх забав роботи Петровичу додалося, але то йому буде неприємний сюрприз на завтра. Коли друзі натішились активними іграми, то вляглися перепочити на лавці. Хлопчик розглядав хмари, що гуляли вечірнім осіннім небом і розповідав товаришу, що такого цікавого вдалось розгледіти, а кіт просто відпочивав. Аж раптом над головою Андрійка промайнуло щось яскраве і заховалось між залишками листя на дереві.

«Мохіто, Мохіто поглянь, там на дереві хтось є,» - якомога тихіше промовив хлопчик, щоб не злякати несподіваного гостя. У відповідь сірий ліниво підвівся і побачивши, що серед листя причаїлось якесь створіння зацікавився.

«І що воно таке?» - розмірковував кіт приглядаючись до яскравої плями серед осіннього листя.

Поки друзяки думали, що то за диво, по гілці блискавично промчалась рудою стрілою інша кицька і вхопивши пернатого незнайомця звалилась з ним до долу.

- Гвалт! Рятуйте! – верещала птаха.

- Маркізо! Маркізочко, відпусти пташечку, - намагався визволити з міцних обіймів кицьки несподіваного гостя Андрійко, - хороша киця.

- Няв, - відступилася руда.

- Мохіто, дивись, це ж папуга, піду занесу бідолашку до Юлі, бо напевно твоя подруга його поранила, - захоплено лепетав малий, притискаючи до грудей переляканого птаха.

Хлопчина побіг до дому, Мохіто здивованим поглядом проводжав того до під’їзду, а Маркіза спокійно почала приводити до ладу скуйовджену шерсть.

- І що це було? – Запитав сірий у подруги.

- Не знаю, просто стало нудно, я за вами уже давно спостерігаю. Спочатку ці навіжені носилися з тим гарбузом, потім ви тут ганяли, ніби подуріли, а тут ще це чудо прилетіло, от я і вирішила трошки розважитись, - відповіла красуня.

- І як, весело було? – суворо запитав кіт.

- Припини, Мохіто, не будь занудою. Краще розкажи навіщо твої людські діти випатрали гарбуза? – Спробувала змінити тему Маркіза.

- Я не зануда, просто не люблю, коли в моєму дворі полюють без мого відома, - не здавався господар.

- Навіть я? – Обурилась киця, - думала, що після наших спільних пригод ти будеш більш приязним.

- Добре, проїхали, - примирливо промуркотів Мохіто, - Юля зі своїм другом готуються до свята, яке буде завтра  і для цього їм треба було оте все робити, - дав відповідь на запитання кіт.

- Цікаво, що за свято? – Здивувалась Маркіза.

- Якийсь Геловін, я не прислухався, - відмахнувся кіт, йому вже набридли за сьогоднішній день ці балачки про свято.

-Геловін? Не чула, але знаю, що завтра настане Велесова ніч, ото повеселюсь, - мрійливо промуркотіла киця.