2. Я знаю, що нічого не знаю

«Що ці дітлахи знов придумали? Носять того гарбуза. Ось що вони з ним будуть робити? Їсти чи що? Фе, яка гидота. Ось як би то була рибка чи ковбаска…» - мрійливо муркотів Мохіто. Ніби у відповідь на його запитання, молодь знов вийшла на вулицю і розмістилась на столі посеред скверу. Юля і Марко озброїлись ножами і ложками, щоб було зручніше працювати.

- Давай спочатку позначимо місця, де треба зробити розрізи, - запропонував хлопець.

- Чудово, - погодилась дівчина і легким рухом руки нанесла маркером на жовту поверхню лінії, які скоро мали стати страшними очима і ротом.

- А знаєш, як насправді називається гарбузова голова? – Запитав хлопець, щоб якось розважити подругу під час творчого процесу.

- Ні, - відповіла дівчина.

- Ліхтар Джека.

- А чому саме так?

- Існує ірландська легенда про коваля, якого звали Джек, що був страшним скнарою і полюбляв заглянути в чарку. Кажуть, хитрому парубкові вдалось двічі обдурити нечистого і вторгувати собі кілька років життя. Та коли настала пора прощатись з цим світом, ні в рай ні в пекло йому дороги не було. Тому душі чоловіка довелось блукати землею. Все, що йому дали це тільки дві розпечені вуглинки, які Джек помістив у гарбуз замість ліхтаря. А ще кажуть, що цей подарунок йому дали небеса, аби він міг відлякувати нечисть. Хоча за іншою версією це був останній дарунок з пекла, який мав освітлювати йому шлях у вічній темряві.

За такою пізнавальною розмовою молодь працювала. Гарбуз вичистили від м’якоті, вирізали очі і рот, залишилось лише запалити в середині свічку, та оскільки ще був день то вирішили залишити це на вечір, коли трохи стемніє.

    Поки тривала робота у двір вийшов двірник Петрович, подивився що там влаштували підлітки, чи часом не насмітили тим своїм рукоділлям. Для старенького то була дивина, бо раніше таких свят не було.

- Що це тут у вас? – Зацікавився двірник.

- Ой, Петрович, добрий день, це ми робимо гарбузову голову на Геловін, - щебетала дівчина. Вона ставилась до старенького, як до свого дідуся, бо знала його з раннього дитинства.

- Ти диви, яке страховисько, а що то є за такий Гелован? Я такого свята не знаю. От Новий рік, чи Різдво, Паску – знаю, ще пам’ятаю парад на Перше травня, а про таку чудасію вперше чую. – Розгубився той.

- Солодощі або смерть! – Раптом з-за дерева вискочив з веселим криком молодший братик Юлі , - це свято, коли дорослі дають дітям багато-багато цукерок!

- От, бешкетник, налякав старого, - видихнув Петрович, - Андрійко, ти вже дорослий хлопчик, он наступного року підеш до школи, а поводишся як, як… - двірникові забракло слів від обурення.

- Хі-хі, Петрович, не гнівайтесь на малого, він просто пожартував, - примирливо промовила Юля.

- Не діти, а розбійники, - ображено бурмотів старий чимчикуючи у свою комірчину, де він зберігав усе нехитре приладдя двірника, - і щоб прибрали тут усе, краще б гарбузової каші наварили.

Діти провели Петровича гучним сміхом. Потім ліквідували сліди своєї діяльності і пішли вечеряти.