1. А що нового?

Бабине літо пішло разом з останніми погожими днями і майже по-літньому теплими ночами. Натомість дерева пофарбувались золотом і багрянцем, а потім устелили строкатим килимом землю.  Тому щоранку двірник Петрович підмітав від опалого листя уже знайомий нам дворик, де живе кіт Мохіто.

                Цього дня сірий улюбленець усіх мешканців будинку мирно дрімав на лаві у скверику. Після останніх пригод з загадковим зникненням і таємницями старого ворона в його життя знов повернувся спокій та затишок. Хоча, якщо чесно, він трохи сумував за тими днями, бо тоді його друзі були разом і допомагали один одному, як могли. А зараз усі порозбігались по своїм інтересам. Кицька Маркіза, його руда подруга -  хазяйнує на своїй автобазі, де їй допомагає з цим впоратися тхір Боніфацій. Юля постійно десь тиняється, бо у студентів, напевно, дуже неспокійне життя. Навіть голуб Гордій переселився в інший двір. Лише з друзякою Графом іноді зустрічаються, коли той виходить у двір, а ось і він:

- Графф! Графф! – потривожив кота великий доберман.

-  Привіт, друже, на прогулянку? – примружив свої лаймові очі Мохіто.

- Так, вирішили з Ангелою подихати свіжим повітрям. Після того, як усі наші малюки познаходили собі нових друзів – дома нудно.

- Розумію, я теж сумую за малими добермонстрами, - підтримав пса Мохіто.

- Аліна часом показує, як поживають наші цуценята. Тому я знаю, що у них усе добре. Вони виростуть справжніми доберманами – моє виховання, - гордо промовив собачий татко.

- Ваша Аліна молодець, вам з нею дуже пощастило. Впевнений, що вона підібрала найкращі варіанти для малих.

- Так, про таку подругу годі й мріяти, - погодився доберман. Бо й справді сім’я з якою він жив, Аліна і Сергій, були для нього справжніми друзями.

Через кілька хвилин парочку доберманів покликали до дому і Мохіто знов залишився сам. Але не надовго.

- Привіт, велетню, скучив за мною? – біля кота на лаву гепнулась білява дівчинка.

- Юля, зачекай, цей гарбуз дуже не зручно нести! – дівчину наздоганяв хлопчина її віку, що теж націлився вмоститись на лавці - хух, трохи перепочину.

- Марко, перестань бурчати, я обрала найгарніший, щоб зробити велетенську гарбузову голову, - заспокоювала незадоволеного хлопця Юля.

За цим усім здивовано спостерігав кіт. Його лаймові очі стали кольору свіжої м’яти від того, що він побачив. «Нічого не розумію. Ще й цей припхався. Навіть якщо вони разом навчаються у цьому своєму інституті, це не означає, що його раді бачити в нашому дворі» - від обурення Мохіто зістрибнув на землю, але далеко йому не дали піти. Дівчина підхопила сірого, посадила собі на колінця і почала гладити між вушками. «Мрррр, що вона зі мною робить? Мрррр» - від цих пестощів котяра перетворювався на маленьке кошенятко і уже ні про що не думав.

- Мохітику, мій хороший, я так за тобою скучила, - продовжувала Юля бавитись з котом.

- Мрррр, - мурчав він від задоволення.

- Уявляєш, завтра в інституті буде вечірка до Геловіну! Кожен має зробити якусь прикрасу, ось ми з Марком вирішили вирізати гарбузову голову, - захоплено розповідала дівчина своєму пухнастому другу.

- Юля, для чого ти йому це кажеш? Він усе одно нічого не розуміє, - розгубився приятель від таких стосунків людини і тварини.

- Добре, Марку, що ти усе розумієш, - глузливо відповіла дівчинка, - Мохіто дуже розумний і кмітливий котик, не те що деякі кучеряві «ботани».

- Це ти про кого? – ще більше зніяковів хлопець.

- Ні про кого, - фиркнула дівуля, потім обережно опустила кота на землю і пішла у бік свого під’їзду.

Розгублений юнак поплентався за нею з велетенським гарбузом у руках.