Розділ 11. Вона прийшла

На якусь мить усе затихло. Молитви. Шепіт. Будь-який звук. Було таке відчуття, ніби вся церква — усі люди — завмерли. Настала пауза. Дивна, неприродна. Я подумав, що це сон. Або Боже видіння.

І в цю мить мою ліву руку схопила чужа — тендітна й холодна — рука. Мороз пробіг по всьому моєму тілу. Я обернувся. Це була не Берта.

Поруч зі мною стояла дівчина. Молода — років двадцяти. Вона була красива. Бліда. Одягнена в просту, але дивну сіру сукню. На плечах — шарф. Довге русяве волосся спадало на спину, блакитні очі дивилися просто перед собою, рівний ніс, правильні риси обличчя… і погляд, у якому не було нічого.

Абсолютна порожнеча.

Я одразу зрозумів: це вона. Та сама. Та, яку я намагався обдурити кілька днів тому. І, здається, я відчув її холод.

— Красиве місце, Олівер. Такий хороший святий день. Мені навіть не хотілося б працювати сьогодні й забирати когось у цьому храмі, у цій церкві, — сказала вона.

Я кинув на неї короткий погляд, потім знову подивився вперед. А за мить — знову перевів очі на неї.

— То що б я не робив, як би не намагався, який би гріх не вчинив — ти все одно прийдеш за Маргарет?

Я зробив паузу й продовжив:

— Але вона ще маленька дівчинка. Вона не прожила свого життя. Вона заслуговує на те, щоб жити довго й щасливо. Щоб померти в старості — поруч зі своїми онуками й правнуками.

— Ти намагався мене перехитрити, Олівер. Але в тебе не вийшло. Ти зміг виграти час — так. Але ненадовго. Ти серйозно думав, що розумніший за мене? Тобі ще й сорока немає. А я існую вже не перше століття. За своє довге буття я бачила, як безліч людей намагалися мене обдурити. Вони вигадували геніальні схеми. Вигравали час. Думали, що знайшли вихід. Але все це не має жодного значення. Тому що я завжди приходила за ними. Ти розумієш, про що я говорю?

— Скільки часу в Маргарет? — спитав я зі страхом.

Вона відповіла спокійно, майже байдужо:

— Я не знаю, скільки часу в Маргарет залишилося. Можливо, вона проживе до глибокої старості. Питання не в тому, скільки залишилося Маргарет. Питання в тому, скільки залишилося тобі.

У цю мить я завмер. У голові все перекрутилося. Думки накладалися одна на одну, розсипалися, не складалися в єдину картину. Я не міг зібрати її докупи.

Але десь глибоко всередині почало з’являтися слабке, тривожне пояснення…

— Гренцих знає розповідь про мій подарунок. Але в ній завжди було більше чуток і пліток, ніж правди. Ти ходив до Альберта. Ти намагався щось з’ясувати. Але Альберт не сказав тобі одного. Він це приховав. Бо він все зрозумів. Альберт упустив надзвичайно важливий момент. Мій подарунок може отримати й побачити лише та людина, якій залишилося недовго. І цей подарунок бачила не Маргарет. Він не був адресований їй. Єдиний, хто бачив мій подарунок, — це ти. Єдиний, хто тримав його в руках, — це ти, Олівер.

Я просто мовчав. Але по моєму обличчю покотилися сльози. Це були сльози не відчаю і не страху. Це були сльози щастя — від усвідомлення того, що це не Маргарет. Що я не стану тим батьком, який поховає свою дитину.

І смерть продовжила свою розповідь:

— Коли ти, Олівер, побачив мій подарунок — той чорний мандарин — він вибив тебе з рівноваги. Ти вирішив, що він був адресований Маргарет. І ти зробив усе можливе, щоб її врятувати. Усе, що відбувалося впродовж останніх днів, — це були твої спроби врятувати свою доньку. Доньку, якій насправді нічого не загрожувало. Але ти цього не знав. Ти не намагався виграти час для себе. Ти намагався виграти час для Маргарет. І якби ти одразу зрозумів, що цей подарунок стосується лише тебе, і якби ти свідомо намагався мене перехитрити — я б покарала тебе швидко.

Але ти, сам того не усвідомлюючи, рятував свою доньку. І водночас — рятував себе в ці дні. Мені було цікаво спостерігати, як ця історія розвиватиметься. І чим вона закінчиться. Та, на жаль, вона має закінчитися сьогодні. У цей святий вечір, якщо так можна сказати.

Збираючи розсипані думки, я запитав у смерті:

— То виходить, той гріх, який я взяв на себе, був даремним? Я маю на увазі фрау Герту й Альберта. Виходить, я вкоротив їм віку заради себе? Хоча вони могли б стояти тут зараз, а не я.

Після моїх слів смерть стиснула мою руку сильніше.

— Олівер, не хвилюйся. У цих людей була своя доля. Вони мали померти саме в цей час. Саме я мала принести їм мій подарунок, але ти мене двічі випередив. Та така твоя доля. Перед Різдвом ти зробив мою роботу замість мене.

І за це я тобі дуже вдячна. Але час минув, Олівер. На жаль, як би тобі цього не хотілося, твій час мав зникнути ще вчора. Я лише дала тобі маленьку відстрочку.

Я трохи розгубився. Невже мій шлях закінчується прямо тут? У храмі? У цей святий момент? На Різдво? Це здалося мені якоюсь надто великою невдачею, — подумав я.

Але смерть читала мої думки, вона знала, що в мене коється в голові.

— О ні, Олівер. Ти не помреш прямо тут. Не перед своєю сім’єю. Не в цьому місці. І не в Різдво. Це було б надто жорстоко.

Вона говорила спокійно, майже м’яко:

— Я впродовж останніх днів уважно за тобою спостерігала. Ти зробив багато для своєї Маргарет. І, між іншим, ти виконав і мою роботу. Тому я не маю морального права забирати твоє життя прямо тут. І все ж… я зроблю тобі ще один подарунок на Різдво, Олівер.

— Який подарунок?

— Ще два дні. Рівно через два дні, ввечері, я прийду до тебе. Тож у тебе є час провести ці два дні зі своєю сім’єю. Але ти їм нічого не кажи. Це має залишитися нашим із тобою секретом.

Єдине запитання, яке не давало мені спокою, було просте: чому? Через що?

Я запитав у неї:

— Якщо не секрет… то чому я мав померти? Що такого мало статися? Я не хворію. Але я почуваюся здоровим. Я відчуваю, як життя тече в моїх жилах.

Смерть відповіла спокійно:

— Олівер, у мене багато облич. Старість. Хвороба. Аварія. Війна. Зупинка серця. Ти можеш ходити, насолоджуватися життям — і раптом серце просто зупиниться. У цьому світі помирають не лише хворі або старі люди. Помирають і молоді. Помирають і діти. Такі, як Маргарет.