Розділ 10. Різдвяна нічна меса

Час невпинно наближався до опівночі. Усе місто почало сходитися до церкви. У нашому маленькому містечку вона була лише одна.

Повечерявши, ми зібралися, вдягнулися святково. Маргарет почувалася добре. І ми знову всією родиною вирушили на нічну різдвяну месу.

Вийшовши на вулицю, ми побачили, як із кожного будинку виходили сім’ї. Тихо, майже без слів, кожен прямував до церкви. Снігу не було. Вітру також. Здавалося, що все навколо завмерло.

Дехто йшов зі свічками в руках, дехто — з лампами. Поволі все місто збиралося в одному місці.

Зайшовши до церкви, ми зайняли свої місця. З кожною хвилиною людей ставало дедалі більше. Церква була невеличка, але здавалося, що всьому місту вдалося вміститися всередині.

Богослужіння почалося в повній тиші. Священник вийшов до вівтаря, і все місто, зібране під одним дахом, одночасно перехрестилося й схилило голови в молитві. Свічки тремтіли, відкидаючи теплі тіні на кам’яні стіни, а запах ладану наповнив церкву. Потім читали Євангеліє про народження Христа, і в цю мить здавалося, що навіть діти не дихали. Рівно опівночі до ясел поклали фігурку немовляти Ісуса, і дзвони заграли тихо, але глибоко. Люди ставали навколішки, хтось шепотів молитви, хтось плакав. Наша родина Шембронів стояла разом, притискаючись одне до одного, ніби боячись втратити цей момент. У цю ніч здавалося, що світло справді перемогло темряву — хоча б на одну мить.

Увесь той час, поки ми стояли в церкві, я молився Богові в цей святий день. Я молився не за себе. Я молився за Маргарет, за Генрі, за Берту, за всю свою родину. А також я молився за Герту і за Альберта.

За себе я не молився. Було відчуття — і я це добре усвідомлював, — що за останні кілька днів я приніс чимало горя. Деяким сім’ям. Деяким людям. Можливо, я й справді заради нашого Різдва, заради нашої родини, пожертвував чужим Різдвом.

Я не просив у Бога прощення. Я лише хотів, щоб у цьому році — точніше, вже в наступному — ніхто не хворів. І в мене було лише одне бажання: щоб нікому більше не приходив цей подарунок. На Різдво. У нашому містечку. Не лише в нашій родині — у всьому нашому містечку.

Я думав про своїх дітей. І все ж таки дух Різдва наповнив цю церкву. Наповнив кожну людину, яка стояла тут, слухала молитви, молилася й надіялася, що це Різдво і наступний рік будуть кращими за минулий.

Було відчуття, ніби все місто й усі його мешканці стали однією великою родиною, яка збирається разом лише раз на рік. Ну, можливо, ще кілька разів. Але головне свято — це, звісно ж, Різдво. Той час, коли кожен стає ближчим один одному, ніж будь-коли.

Коли ми єдині, ми можемо перемогти все й подолати будь-які перешкоди. І ніхто не зможе завадити нам жити щасливо, — подумав я. Потрібно знаходити щастя в маленьких дрібницях, молитися Богові, любити свою родину й оберігати близьких. Цього достатньо для щасливого життя.