Розділ 9. Ранковий похід до церкви

Наступного ранку ми всі прокинулися разом — і настав особливий день. Святвечір. День перед Різдвом.

Ми поснідали, помолилися Богові й разом із Бертою вирішили сходити до церкви: поставити свічки, провести тиху молитву.

І було дещо дивне. Саме на Святвечір Маргарет почувалася надзвичайно добре. Таке відчуття, ніби різниця між учорашнім і сьогоднішнім днем дорівнювала майже цілому тижню. Учора їй було добре — а сьогодні ще краще.

Навіть у такий святий день лікар прийшов зранку, ще перед сніданком. І він сам був здивований тим, як швидко Маргарет пішла на поправку.

За столом, коли ми вже поснідали, ми говорили про сьогоднішній день. І Маргарет сказала, що була б не проти піти до церкви, поставити свічку й помолитися Богові. Ми з Бертою намагалися її відмовити, адже вона ще хворіла, але почувалася вона цілком добре.

Дякувати Богові, церква була недалеко — метрів за чотириста від нашого дому. Тож ми вирішили піти всією сім’єю.

Ми гарно вдягнулися, особливо тепло вбрали Маргарет, і вийшли на вулицю. Снігопаду не було. Не було жодного шуму. Ранок був тихий і спокійний.

Дорогою до церкви ми зустріли Алісу — нашу сусідку. Ту саму, яка знала все. Вона знала всі плітки на нашій вулиці, знала все про кожного.

Аліса була засмучена. Вона прийшла зі своїми дітьми — двома хлопчиками. Коли вона підійшла до нас, у її погляді не було усмішки — лише страх.

Берта запитала, що з нею сталося, і Аліса відповіла:

— О Боже… ви, напевно, ще не чули. Біда не приходить одна.

Вона перевела подих і продовжила:

— На днях померла фрау Герта. А сьогодні — Альберт. Той самий, якого по праву вважали найстарішим мешканцем нашого містечка. Його також знайшли на вулиці — біля його будинку, просто на порозі. Він лежав, а в його руках був чорний мандарин. Він його їв… він був надкушений.

Аліса сказала тихо, майже пошепки:

— Невже всі ті чутки, всі ті легенди, про які ми чули… це правда?

Я був, чесно кажучи, вражений і наляканий тим, що почув. Але одне не давало мені спокою: навіщо Альберт намагався з’їсти той мандарин? Для чого він його надкусив?

Я мимоволі запитав у Аліси:

— А навіщо він міг його вкусити?

Аліса зітхнула.

— Люди, які його знайшли й побачили цей злий подарунок у його руках, кажуть що, можливо, він таким чином насміхався зі смерті. Наче хотів перед смертю з’їсти її подарунок, зіпсувати його. Можливо, смерть дала йому кілька днів… а він просто засміявся їй в обличчя. І цим розлютив її. Тож вона забрала його душу одразу. Просто там, на місці.

Ми не стали обговорювати все це просто там, на вулиці. Ми мовчки рушили до церкви. І поки не зайшли всередину, ніхто з нас не промовив ані слова. Кожен був занурений у власні думки.

Особисто я думав про те, що в цій ситуації взяв на свою душу надто великий гріх. Адже саме я міг позбавити цих людей їхнього життя. Точніше — залишку їхнього життя.

Зайшовши до церкви, ми всі помолилися, перехрестилися. Ми поставили свічки — кожен за своє. Я ставив свічки за здоров’я Маргарет, за наших дітей, за те, щоб усе в цьому році минуло добре. Точніше — вже в наступному.

А ще я поставив дві свічки — за Альберта і за фрау Герту. Вони цього заслуговували.

У церкві було небагато людей. Ніхто ні з ким не розмовляв. Кожен молився, тихо промовляв свої слова, ставив свічки. Ми пробули там недовго.

Коли ми вийшли на вулицю, Аліса з дітьми ще була поруч. Але щойно ми відійшли від церкви, я почав втрачати відчуття часу. Мені хотілося якнайшвидше повернутися додому — аби Маргарет, борони Боже, не стало гірше.

Дорогою додому ми натрапили ще на кількох наших сусідів і їхні родини. Ми привіталися. Вони обговорювали новини, що сталися на нашій вулиці — про фрау Герту і про Альберта. Усі були засмучені. І в багатьох з’явився страх.

Страх того, що смерть реальна. І що подарунки, які вона приносить, — теж реальні. Те, що майже тридцять років ніхто не бачив цих подарунків, не означало, що їх не існувало.

У містечку, в цей Святвечір, повзли різні чутки. Люди на нашій вулиці говорили лише про це. Про чорний мандарин. Про два подарунки. Про двох людей — і про їхні душі.

Ми швидко дісталися додому, розійшлися по кімнатах, зігрілися. Але мені потрібно було вийти надвір. Мої нерви були на межі.

Я сказав Берті, що трохи пройдуся у своїх справах.

Вона здивовано подивилася на мене й відповіла:

— Які ще можуть бути справи у Святвечір?

— Мені просто потрібно пройтися.

Я вирішив піти просто в поле, ближче до лісу. Мені не хотілося блукати вулицями нашого містечка, яке перед Святвечором ставало майже порожнім. Кожен був зі своєю родиною. Кожен — у своєму домі.

Я вийшов на край міста й зупинився, дивлячись у поле. В душі була порожнеча. Абсолютна. Ні страху, ні радості — нічого.

І в цю мить за спиною знову пролунав той самий дитячий голос. Голос тієї ж дівчинки:

— Ну що, ти радий?

Я обернувся до неї й без жодних емоцій відповів:

— Не дуже. У чому має бути моя радість?

Вона підійшла ближче, стала поруч зі мною й теж подивилася вдалечінь. А потім сказала:

— Олівер, а як ти готовий іти далі — незважаючи ні на що? Чи готовий і надалі жертвувати іншими людьми заради свого щастя?

Вона говорила спокійно, але кожне слово різало.

— Твої дії, Олівер, сіють паніку в місті. Навіть у такий святий день, як Святвечір. Люди сьогодні мали б думати про свої родини, про Різдво, про Бога, про все добре, що може бути. Але вони думають і про те, що сталося. Про події, які, ймовірно, відбулися завдяки тобі.

Вона на мить замовкла, а потім продовжила:

— Щоб подарувати своїй сім’ї щасливе Різдво, ти готовий, Олівер, пожертвувати Різдвом інших людей? Відібрати це Різдво в інших сімей? Сіяти трагедію на вулицях свого міста? Можливо, іноді потрібно просто зупинитися… і змиритися з тим, що є.