Розділ 8. Неприємна знахідка

На вулиці знову почався снігопад, а ми всі вже були вдома. Подарунки лежали у своєму потаємному місці. Генрі приглядав за Маргарет, а Маргарет з кожним днем ставала все краще і краще.

На її обличчі була помітна посмішка, яка не сходила з нього щогодини. Якщо ще кілька днів тому вона не мала сил навіть розмовляти й лише спала, то тепер уже посміхалася і могла хоч трохи говорити. Недуга відступала.

Настав вечір, і ми зібралися повечеряти. Ми не їли за спільним столом. Ми прийшли до Маргарет у її кімнату, запалили лампу, запалили кілька свічок, поставили маленький столик і всі поряд з Маргарет узялися до вечері.

Ми помолилися Богові. Я виглядав у вікно, і мені здавалося, що кращої вулиці, ніж наша, я в житті ніколи не бачив.

Звичайна вечеря в колі близьких людей. Що ще потрібно для щастя?

Щаслива людина — це та, яка радіє простим речам.

А багата людина — це не та, в якої дім завалений грошима. Ні. Це та людина, яка вміє цінувати те, що має.

Бо справжнє багатство — це внутрішній світ кожного. І саме він є воротами до його щастя.

Після вечері ми з Бертою прочитали Маргарет кілька казок на ніч, після чого вона заснула. Ми всі перемістилися до великої кімнати. Кожен займався своїми справами. Згодом пішов спати Генрі. Було вже близько дев’ятої вечора.

Я сидів і вирізав ножиком різдвяну фігурку з дерева. І раптом щось у серці йокнуло — цокнуло, мов укололо. Я не зрозумів чому. Не знаю. Мені одразу спала на думку Маргарет.

Поклавши на свій маленький столик дерев’яну фігурку разом із ножиком, так і не дороблену до кінця, я пішов до кімнати Маргарет, щоб перевірити, чи вона спить.

Трохи завивав вітер, і я зрозумів, що ми не до кінця зачинили її віконце. Підійшовши тихенько до вікна, я зачинив його й перевів погляд на Маргарет, яка лежала поруч на своєму ліжку.

Я поцілував її.

Після поцілунку я легенько погладив її по голові й накрив ковдрою. Та щойно я знову обернувся до вікна, моє серце немов упало в п’яти.

На столі знову лежав чорний мандарин.

Я завмер і кілька хвилин дивився на нього, не в змозі поворухнутися. Паніка, хаос і тривога охопили моє серце й тіло повністю.

Невже те, що так добре починалося, мало вже закінчитися?

Невже я зміг обманути смерть лише на день або два?

Я не міг зрозуміти, чому так. Маргарет ішла на поправку, їй ставало краще.

Чи це просто смерть зрозуміла, що її водять за ніс, і вирішила забрати своє?

У мене закралася жахлива думка. І я згадав, про що говорила та дівчинка в лісі. Про те, щоб я зупинився. Про те, чи може це ще тривати.

І я подумав: а чи можу я це відтермінувати?

Чи можу я ще обманути смерть або виграти час для Маргарет?

Адже в цьому місці вдосталь людей — як би жорстоко це не звучало — які мали б померти раніше за Маргарет. Маргарет була ще маленькою дівчинкою, яка не встигла побачити життя.

А тут — вдосталь людей, яким за шістдесят, які вже прожили своє. Які нічого кращого у своєму житті вже не побачать. Вони прожили його.

Чому смерть не забере їх?

Чому вона хоче забрати мою дівчинку?

Після цього я схопив чорний мандарин, поклав його до кишені й вийшов. Вийшовши до великої кімнати, я побачив, що Берта збиралася кудись іти.

— Що сталося, кохана?

— Ой, вибач, я забула. Ми ж домовлялися з Алісою, що я сьогодні ввечері зайду до неї — після дев’ятої. Це ненадовго, буквально на годинку. У нас свої жіночі розмови, — посміхнулася Берта.

Зібравши свої речі, вона додала:

— Ольвер, ти ж приглянеш за дітками, поки мене не буде. І не сумуй, я скоро повернуся.

— Ти можеш не поспішати, кохана.

Вона вийшла з будинку, а я підійшов до віконця й провів її поглядом. Я дивився їй услід близько хвилини — аж доки її тінь не зникла в темряві й снігу.

Після цього я знову почав перебирати в голові: хто ж із знайомих… кого можна було б, як би це жорстоко не звучало, поставити в чергу перед Маргарет.

Єдиним, хто з’явився в моїх думках, був Альберт.

Я вирішив діяти так само, як у справі з Гертою. Почекавши хвилин п’ять, щоб упевнитися, що Берта точно не повернеться додому, я знову зібрав маленький кошик із продуктами. Поклав туди вино, сир, ковбасу — і засунув туди той чорний мандарин.

У голові одразу з’явилася думка: а що, якщо Берта завтра помітить, що продуктів бракує? Що я їй скажу? Скажу, що заходив Альберт і я дав йому щось додому.

А що, якщо вона побачить Альберта завтра чи післязавтра?

А можливо, вона й не зверне на це уваги, — подумав я.

Забравши кошик і вдягаючись, я ще раз зайшов до кімнати Генрі й Маргарет, переконуючись, що вони сплять. Потім швидко вийшов із дому. У мене було не більше десяти хвилин — добігти до дому Альберта, залишити кошик і повернутися назад.

Я хутко перебираючи ногами, і вже за п’ять хвилин був біля його дому. Я подивився на вікна, мов злодій, переконуючись, що нікого немає. Та, заглянувши у вікно, побачив: він ще не спав — щось читав.

Я залишив кошик на порозі й постукав у двері. А потім, як якийсь хлопчисько, швидко відійшов до сусіднього дому. Сховавшись за купою снігу, я чекав, молячись, щоб він підійшов, відчинив двері й помітив кошик. Я благав Бога, щоб він вийшов і забрав його.

І не минуло й хвилини, як я побачив світло з-за дверей. Альберт відчинив. Він оглянувся довкола — нікого. І, слава Богу, помітив кошик на порозі.

Спершу він не наважився взяти його, ще раз озирнувся, ніби намагаючись зрозуміти, хто й навіщо це зробив. Та зрештою підняв кошик, заніс його до дому й зачинив двері.

А я… я від нервів просто впав у сніг і почав швидко дихати.

Лише за мить, у холоді й вологості, я знову підвівся.

Швидко повернувшись додому, я зачинив двері й знову почав нервово ходити по будинку, перевіряючи, чи не повернулася Берта. Її не було.

Я ще раз зайшов до кімнати Генрі й Маргарет. Вони спали.