Розділ 6. Маленький дух Різдва

Наступного дня я прокинувся від пісень, що лунали з двору, з вулиці. Співали діти. У кімнаті було трохи прохолодно — Берта прочинила вікно, щоб зайшло свіже повітря. Прокинувшись, я не одразу зрозумів, котра година, тож підійшов і відчинив вікно ширше, щоб виглянути надвір.

Близько десяти дітей йшли вулицею й співали різдвяних пісень.

"Свято наближається", — подумав я.

Я вийшов із кімнати й зайшов до вітальні. Берта щось готувала. Було близько восьмої години ранку. Лікар мав скоро прийти. Я підійшов до Берти, поцілував її й уважно подивився. Вона була якась зніяковіла.

— Що сталося? Берто, з Маргарет щось не так?

Берта подивилася мені в очі, усміхнулася й сказала:

— З Маргарет усе добре. Вона прокинулася, нещодавно поїла. Усе чудово. Зараз відпочиває. Ми чекаємо лікаря Томаса.

Вона зробила паузу й додала:

— Але справа зовсім в іншому. На нашій вулиці сталася невелика трагедія.

— Що сталося?

— Учора ти заходив до фрау Герти, відносив їй різдвяний кошик, так би мовити. А сьогодні вранці її знайшли мертвою на нашій вулиці.

Ця новина приголомшила мене.

— Що значить — мертвою?

— Наша сусідка Аліса розповіла мені це годину тому. Фрау Герта померла сьогодні вранці посеред нашої вулиці. Просто — впала й померла. На цьому її шлях закінчився. Не знаю чи це було серце, чи старість.

Шкода стареньку. Та й узагалі — нікому ця смерть у нашому місті не була потрібна напередодні Різдва.

Більше щодо цієї новини я нічого не сказав. Я лише ще раз підійшов до вікна й переконався, що снігопад закінчився. Погода була чудова — саме така, щоб іти до лісу. Поки було світло, краще впоратися зранку, піти й зрубати ялинку. Не хотілося залишати цю справу на післяобідній час.

Обережно виглянувши у вікно, я подивився на небо, на сусідній будинок, а потім повернувся до Берти й сказав:

— Слухай, якщо ти не проти, кохана, я, мабуть, зараз піду до лісу, поки така гарна погода.

— Іди, любий, поки є можливість, поки сніг знову не насипало, — відповіла Берта.

— Може, взяти Генрі з собою? Чи його вже немає вдома? — запитав я.

— Олівер, ти ж знаєш нашого Генрі, — усміхнулася вона. — У них зараз із друзями стільки планів. Він тільки встигає прокинутися зранку, щось поїсти, перекусити — і вони вже біжать у ліс, до річки. Тож буде він лише ввечері. Можливо, це навіть добре. У домі буде тиша. Суцільна тиша. Саме те, що зараз потрібно Маргарет.

— Добре. Тоді піду сам.

Тепло одягнувшись, узявши сокиру, пилку й мотузку, я вийшов із дому й рушив вулицею в бік лісу. Йти було недалеко — десь кілометри три.

Дорога зайняла трохи часу. Вийшовши з нашої вулиці й пройшовши ще кількасот метрів, я вже опинився за межами міста. Я йшов полем у бік лісу. Снігу лежало дуже багато. Добре, що зранку хтось проїхав тут возом і протоптав колію — по ній було значно легше йти.

Увесь шлях, поки я не зайшов до лісу, я думав лише про одне. Шкода, звісно, фрау Герту. Але вона була вже старенькою. Її час, якщо ще не настав, то принаймні був зовсім близько. І все ж одна думка не полишала моєї голови: це було співпадіння чи я справді обманув смерть?

Можливо, смерть помилилася й забрала не Маргарет, а фрау Герту. Або, можливо, це просто… я й сам не знав що. Та мені хотілося вірити — і здавалося, я вірив, — що це не випадковість, не простий збіг обставин.

Після вчорашньої розмови й після того, що сталося сьогодні, мені було цілком зрозуміло: історія з чорним мандарином — це не просто казки, вигадані мешканцями нашого міста, і не легенда, створена для того, щоб когось налякати. Я був певен — усе це правда.

Зайшовши до лісу й поблукавши з пів години, я знайшов ідеальну ялинку для нашої великої кімнати. Нам не потрібна була пишна, висока на два метри ялина. Нам потрібна була красива, охайна, невелика ялинка. І я її знайшов.

Вона була десь півтора метра заввишки — невеличка, але в ній було все те, що мені було потрібно. Вона ідеально підходила для нашого кутка в кімнаті. Її зріст був приблизно такий самий, як у Генрі, — подумав я.

Зрубавши ялинку, я поклав її на сани й міцно прив’язав. Після цього рушив назад, у бік міста.

І щойно я вийшов із лісу, за спиною почув дитячий голос, який тихо, але чітко промовив:

— Для чого ти це все робиш?

Голос був дзвінкий. Я обернувся — і переді мною стояла дівчинка. Вона була в красивій синій, яскраво-синій шубці та білій шапці. Такого кольору я раніше ніколи не бачив. Я не мандрував країною, не бував в інших землях, але такого відтінку синього не бачив ніколи. Це мене здивувало. Мені здалося, ніби вона з’явилася тут із якогось іншого світу.

Я уважно подивився на неї. Вона виглядала приблизно на дев’ять чи десять років — майже як моя Маргарет. У неї були красиві, виразні блакитні очі, правильні риси обличчя. Але дивилася вона на мене зовсім не по-дитячому. Було таке відчуття, ніби переді мною стояла не дитина, а хтось інший — у подобі дитини.

Після цього дівчинка знову повторила:

— Для чого ти це все робиш?

Я зніяковів і не одразу зрозумів, про що вона говорить.

— Ти маєш на увазі ялинку? Для чого я її зрубав? Якщо я не помиляюся, тут це дозволено. Ліс не приватний і не належить нікому.

— Ні. Я про інше.

— Я тебе не розумію.

— Ні, Олівер, ти мене розумієш.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Я знаю імена кожної людини, яка живе в цьому місті, у Гренциху. А також знаю імена тих, хто жив тут завжди.

Я зробив невелику паузу й не міг зрозуміти, ким вона є.

— Ти — смерть? Чи хто ти?

Дівчинка похитала головою.

— Я не смерть. Я лише маленький дух Різдва, який завжди був, є і буде в цьому місці. Я оберігаю це місто перед Різдвом, щоб люди не втрачали віру в щось прекрасне й чудесне. Щоб вони завжди намагалися йти до світлого, до прекрасного. До чогось святого.

Я озирнувся довкола й уважно приглянувся, але, крім цієї дівчинки, поруч нікого не було. Після цього я сказав: