Розділ 5. Подарунок для фрау Герти

Зайшовши до дому, я побачив Генрі — він щось складав, поруч була Маргарет, а Берта поралася на кухні. У домі смачно пахло. Я обійняв Генрі, запитав, як у нього справи. День у нього минув чудово, як і в усіх дітей. І це мене тішило.

Підійшовши до Берти, я запитав, як Маргарет. Берта обернулася й сказала:

— Вона нещодавно поїла. Їй трохи краще, ніж було вранці. Можливо, хвороба потроху відступає. Зараз вона лежить, у неї немає сил сидіти у вітальні. Нехай відпочиває. Не хочеш почитати їй казку, Олівер?

— Так, звісно, кохана. Я це зроблю, але трохи пізніше.

— А як там Альберт?

— Усе нормально. Готується до свого Різдва. Ти ж знаєш, Альберт завжди був дивакуватою людиною.

— То ви вирішили свої питання? — знову спитала вона.

— Так, звісно, вирішили. Ми цим займемося вже після Нового року.

— Добре.

— Ти пам’ятаєш бабусю, яка живе на нашій вулиці? Фрау Герту.

— Так. А що?

— Вона живе сама?

— Ні, з донькою. А що, Олівер?

— Знаєш, мені захотілося зробити комусь приємно. Давай зберемо для неї кошик. Вона ледве зводить кінці з кінцями. Старенька, бідна жінка. Зберемо їй трохи продуктів, фруктів.

— У нас не так багато запасів. Хіба що трохи. Але, мабуть, завтра доведеться знову йти на базар. Але добе, щось зберемо.

Я так поспішав, що не став чекати Берту. Сам знайшов якийсь кошик і швидко поклав туди все, що було в домі: трохи фруктів, ковбаси, буженини, сиру. Кошик вийшов майже повний. Я навіть не став показувати його Берті. Не гаючи жодної зайвої хвилини, я схопив кошик і вибіг надвір. Я навіть не встиг як слід одягнутися.

Я попрямував у бік дому фрау Герти.

Підійшовши до її будинку, я зазирнув у вікна й побачив, що в одній із кімнат горить свічка.

"Чудово", — подумав я. — "Отже, вона вдома".

Я підняв руку й постукав у двері…

Двері мені швидко відчинила фрау Герта. З вигляду вона могла бути ровесницею Альберта — так мені здалося. Але вигляд у неї був не найкращий. Альберт, попри свій вік, ще тримався бадьоро, а вона здавалася втомленою, виснаженою.

Відчинивши двері, вона уважно оглянула мене й запитала:

— Олівер, це ти?

— Так. Фрау Герта, як ваше самопочуття?

— Могло б бути краще… але я радію й тому, що маю.

— А що ти хотів, Олівер? Може, зайдеш до дому? На вулиці така завірюха, сніг, холодно.

— Ні, вибачте, фрау Герта, я поспішаю. У мене ще є справи. Ми з Бертою просто вирішили… зробити вам невеличкий подарунок.

Я простягнув їй кошик і вклав їй у руки. Вона здивовано оглянула його й спробувала відмахнутися:

— Ну що ти, Олівер, це зайве. Мені не потрібно, у мене є що їсти.

— Та ні, фрау Герта, — заперечив я. — У нас цього вдосталь. Кожна родина, кожна сім’я, кожна людина повинна мати що поставити на стіл на Різдво. Неважливо, скромний він чи багатий, але щоб на столі щось було. Свято ж усе-таки.

Потім я згадав про її доньку й запитав:

— А ви будете одна? Мені Берта казала, що ви живете з донькою.

— Так, але донька приїде через два дні. Вона зараз у Швейцарії. Має повернутися, якщо все буде добре, за два або за три дні.

У цей момент у моїй голові промайнула думка: слава Богу. Добре, що доньки зараз немає. Добре, що кошик точно розбиратиме сама фрау Герта.

Я не став довго розмовляти. Побажав їй щасливого Різдва й поспішив геть. Вона щиро подякувала мені.

Не минуло й п’яти хвилин, як я вже був удома.

Зайшовши до дому, я помітив погляд Берти. Вона запитала:

— А куди ти так швидко бігав?

— Та я сходив до фрау Герти, віддав їй кошик. Вона так зраділа.

— Олівер, таке враження, що в тебе сьогодні зовсім немає часу. Ти весь час кудись біжиш, поспішаєш. Тобі потрібно відпочити.

— Мені ніколи відпочивати. Маргарет чекає на мою казку.

Роздягнувшись, трохи відігрівшись, випивши чаю й повечерявши, я зайшов до кімнати Маргарет.

Зайшовши до кімнати, я побачив, що Маргарет не спала. Було видно, як їй важко. Вона кашляла, кожен подих давався їй із зусиллям, але попри це вона усміхнулася. Це була найкраща усмішка, яку я коли-небудь бачив. Найкрасивіші очі, які будь-коли дивилися на мене.

Я стояв біля дверей, ніяковів і боявся зробити крок уперед. Тоді вона легко підняла руку й жестом покликала мене ближче. Я підійшов, узяв крісло, що стояло поруч, сів і тихо запитав:

— У тебе все добре, Маргарет? Тримаєшся?

Вона не відповіла словами, лише трохи підвела голову.

Тоді я знову спитав:

— Ну що, ти готова слухати різдвяні казки перед сном?

Вона знову підняла голову й усміхнулася мені.

Цілу годину я розповідав Маргарет різні казки — новорічні, різдвяні. Деякі з них я просто вигадував на ходу. Дякую Богові, фантазії мені вистачило. Я був із нею весь цей час, поки вона нарешті не заснула. Я ще почекав хвилин десять, дивлячись, як вона спить. Я просто закохувався в неї знову і знову.

Потім я загасив свічку, що горіла на маленькій полиці, й кімнату огорнула темрява. Я тихо почав виходити. Вийшовши з кімнати, я знову помолився Богові й попросив у Нього прощення за свій вчинок.

«Можливо, цим кроком я відкрив собі дорогу до пекла», — подумав я. — «Але чого тільки не зробиш заради своєї дитини? Чим не пожертвуєш заради неї? Навіть якщо це моя душа й, можливо, чуже життя — як би жорстоко це не звучало».