Розділ 4 Альберт і його історія

Зайшовши всередину, я сів у крісло навпроти палаючого каміна. У кімнаті горіла лампа, стояли свічки. На стінах висіли кілька картин, які Альберт намалював власноруч. Будинок був дуже маленький: кухня, спальня й одна велика вітальня.

У Альберта ніколи не було жінки, не було дітей. Він прожив усе життя сам. Але, здавалося, саме таке життя його влаштовувало.

— Будеш чаю? — запитав Альберт.

— Ні, дякую.

— Ну, тоді можемо перейти до справи, — сказав він і сів навпроти.

— Що ти хотів, Олівер? У такий снігопад просто так не приходять. Не для того ж, щоб спитати, як у мене справи чи чи я ще живий.

— Альберте, ти пам’ятаєш ті легенди? Про них мені розповідав ще мій дідусь. Можливо, ти теж щось чув… Про чорний мандарин. Про ту дивну історію, яка колись ходила між людьми. Про подарунок смерті.

Кажуть, що колись давно була така оповідь. Але з часом про неї забули, бо в останні десятиліття в нашому місті ніхто не помирав перед Різдвом. Тому ця історія зникла з пам’яті людей. Мені просто цікаво — звідки вона взялася взагалі.

Ти один із тих, хто прожив майже століття в цьому місці. Ти напевно чув розповіді від людей, які жили тут раніше. Ти маєш знати щось більше про це.

— Так, ця історія була актуальною ще років п’ятдесят тому, але з часом почала згасати. Потім кожен місцевий житель почав перекручувати її, як йому заманеться. І в результаті зараз у нас є ціла купа різних балачок, історій, легенд. Кожен мешканець міста щось до неї додав від себе. І на жаль дев’яносто відсотків цих історій — це просто людські вигадки.

Зараз у місті говорять, що чорний мандарин отримує лише той, у кому більше темряви всередині, ніж у всьому місті разом узятому. Мовляв, це покарання, яким Бог карає людей, що носять у серці зло. Але, на жаль, це неправда, Олівер.

— То з чого все це почалося, Альберте?

Альберт зітхнув і відповів:

— Майже двісті років тому в нашому місті жив один чиновник. Його звали Густав. Він був важко хворий. І саме він став першим мешканцем міста, який отримав той подарунок.

Але він отримав його не як покарання за якісь свої вчинки. Там була зовсім інша історія. Її мені розповідав мій дідусь. Який був особисто знайомий із Густавом. І дідусь на власні очі бачив той чорний мандарин у його руках — напередодні Різдва. За два дні до того, як Густав помер.

Як сам розповідав Густав, він тяжко хворів і не знав, чи доживе до кінця Різдва, чи ні. Він не знав, чи варто збирати всю родину на свято, чи, можливо, краще цього не робити. Адже замість радості він міг принести своїй сім’ сум та скорботу.

Після цього Альберт зробив паузу й продовжив:

— Густав молився Богові щодня. Він просив, щоб Господь змилувався над ним і хоча б трохи привідкрив таємницю його смерті. Скільки йому залишилося — день, два, тиждень. І на його молитви Бог відповів у вигляді смерті.

Смерть прийшла до нього у вигляді вродливої дівчини. Їй було років двадцять. Вона була в красивому вбранні — такого одягу ніхто в нашому місті ніколи не бачив. Усі задивлялися на неї, коли вона йшла вулицями. Люди зупинялися й дивилися, ніби якась зірка зійшла з неба.

Коли вона прийшла до дому Густава, то попросила аудієнції з ним наодинці. Густав попросив усіх рідних вийти з дому ненадовго. Тоді вона представилася йому й сказала, що є тією самою, до якої він звертався у своїх молитвах. Тією, у якої він просив відповіді — скільки часу йому залишилося, коли за ним прийдуть по душу.

І смерть сказала йому:

— Ось я тут. Я сама прийшла до тебе. Але сьогодні — не твій останній день.

Ця історія сталася двадцять третього грудня. Вона простягнула Густаву чорний мандарин — красивий, темний, він навіть відблискував у світлі. Тоді в місті ніхто не знав, що це був за фрукт і звідки він. Ми ніколи такого красивого фрукту не бачили. Це зараз мандарини вирощують і продають в Європі, а тоді це була рідкість, яку могли собі дозволити лише багаті люди або чиновники.

І смерть йому сказала сказала:

— Ось твій останній різдвяний подарунок. Я даю його тобі й кладу в твої руки. Отримавши його, ти знатимеш, що — через три дні — я прийду по тебе.

Ти хотів знати, чи доживеш до Різдва. Ти доживеш до Різдва й зустрінеш його зі своєю родиною. Тому я дарую тобі цей мандарин — щоб заспокоїти тебе й сказати, що в тебе ще є час побути з тими, кого ти любиш.

І Альберт продовдив свою історію.

— Після цих слів смерті з Густава ніби впав камінь із душі. Йому стало легко. Він не боявся смерті — він боявся лише одного: не дожити до Різдва, до свого останнього Різдва в житті. Усвідомлення того, що він усе ж таки зустріне це свято, наповнило його щастям.

І тоді Густав попросив у смерті зробити з цього традицію — у нашому Гренциху. Щоб люди, яким судилося померти, отримували перед Різдвом свій подарунок від смерті. Щоб вони знали, чи зможуть дожити до наступного Різдва, яке настане за кілька днів, чи ні.

Чорний мандарин не був прокляттям. Він був вісткою, знаком, для людини. Останнє повідомлення — мовчазний лист, у якому було сказано: тобі залишилося недовго, проведи ці дні зі своєю родиною.

Густав попросив цього у смерті — і смерть відповіла йому взаємністю. Відтоді після Густава деякі люди перед своєю смертю отримували цей чорний мандарин.

Перед смертю Густав розповів цю історію своїй родині. Він розповів її і в місті — зокрема й моєму дідусеві. Він показував той мандарин. А коли Густав помер, цей мандарин — поклали разом із ним у труну й поховали.

Після цього за сто років такий подарунок отримали більше сорока людей в нашому місті. А за майже двісті років — понад шістдесят. Але за останні тридцять років його не отримував ніхто.

Саме тому люди перестали вірити в цю історію.

Трохи замислившись над цією історією, я відчув, як у мені зростає тривога. Єдине, що не давало мені спокою, — чи можна обманути смерть, чи можна хоч якось відтермінувати її прихід. Якщо той мандарин, що лежав на полиці в кімнаті Маргарет, з’явився сьогодні, і якщо їй залишилося лише кілька днів, то це означає, що вона може навіть не дожити до Різдва.