Розділ 3. Чорний мандарин

Зайшовши до вітальні, я побачив Берту — поки ще не стемніло, вона в’язала светр. Я скинув сумку, підійшов, поцілував її й сів поруч, намагаючись зігрітися, адже надворі стояв сильний мороз. Холод був пронизливий, незвичний. Глянув, а Генрі не було в кімнаті.

— Де Генрі?

— Генріх разом із друзями пішов кататися на ставок у лісі. Там можна ковзати на ковзанах. Він пообіцяв повернутися через дві години.

Потім вона додала:

— Маргарет ще відпочиває, але час від часу прокидається й кашляє. Ти можеш зайти до неї. Можливо, зараз вона не спить.

Після слів Берти я тихо підвівся з крісла, зняв із себе верхній одяг. Трохи зігрівшись, я попрямував до коридору, обережно, щоб не скрипіла підлога. Потім я відчинив двері до кімнати Маргарет і побачив, що вона спить.

Я тихенько зайшов до кімнати, мов ведмедик, не зачиняючи дверей. У кімнаті було напівтемно. Я погладив її, приклав долоню до чола, щоб відчути, чи є в неї жар. Вона скинула з себе ковдру, і я обережно накинув її назад, намагаючись не розбудити.

Повертаючись у бік дверей, я зробив крок, аж раптом щось мене насторожило. Я озирнувся назад і побачив на полиці біля ліжка щось темне. Я уважног глянув і побачив перед собою — чорну кулю, або якусь дивну темну різдвяну іграшку. Я не одразу зрозумів, що це.

Я підняв її. Вона була м’якою. Я трохи прочинив фіранку біля вікна, щоб роздивитися, що тримаю в руках. І коли я побачив це, мені стало моторошно й тривожно водночас.

Це був мандарин чорного кольору…

Існує одна легенда, що близько двохсот років тому, напередодні Різдва, смерть також вирішила зробити людям нашого міста свій подарунок. Незвичайний подарунок. Це був чорний мандарин.

Смерть дарувала його тим людям, яким судилося померти. І, звісно, вона приносила його саме перед Різдвом. Людина, яка отримувала цей мандарин, помирала за день або кілька днів. Це було німе нагадування від смерті: користуйся кожною миттю й візьми з часу, що тобі залишився, усе можливе… перед тим як піти в вічність…

Та, як би дивно це не звучало, за останні майже тридцять років у нашому місті ніхто не отримував чорного мандарина перед Різдвом. Ніхто не помирав у різдвяні свята. Смерть оминала наше місто в ці дні. Або просто жителям міста дуже щастило.

І ось тепер уперше я побачив його на власні очі. Той самий чорний мандарин, про який мені розповідав дідусь, а ще раніше — прадід. Колись перед Різдвом про нього ходили легенди. Але за останні тридцять років люди про це забули. Хтось казав, що це була лише казка, щоб лякати дітей і дорослих. Хтось — що це просто міф, вигадана історія. Були часи, коли люди робили різдвяні прикраси на ялинку в вигляді цього мандарину. Типу сміючись в лице самої смерті. Навіть були деякі різдвяні віршики і пісні про цей небезпечний подарунок, але це все залишилося в спогадах наших дідусів і бабусь. Я і моє покоління більше не пам’ятають або просто не знають ці історії, вірші та пісні. Для нас це була казочка з минулого, про яке давно всі забули…

Та все це вже не мало значення. Адже переді мною лежав небажаний подарунок, який мала прийняти Маргарет.

Я розглядав цей подарунок кілька хвилин, аж поки не почув, як тихенько заскрипіла підлога. Я швидко сховав мандарин до кишені, щоб його ніхто не побачив, обережно зачинив фіранку й обернувся.

Переді мною стояла Берта.

— Ти що там розглядав, Олівер?

— Та нічого… просто здалося.

Вона підійшла ближче, подивилася на Маргарет і сказала:

— Вона не хоче їсти, але їй потрібно поїсти. Я зварила їй бульйон. Треба буде розбудити її хвилин за тридцять або за годину.

— Добре, домовилися.

— Коли має прийти лікар завтра?

— Зранку, можливо о дев’ятій або десятій.

— Чудово, — відповів я.

Після цього ми тихенько вийшли з кімнати.

Ми пішли до вітальні — великої, просторої кімнати. Надворі вже почало сутеніти. Ми з Бертою запалили близько дюжини свічок, розставили їх по кімнаті, сіли в крісла.

— Ти завтра підеш по ялинку?

— Так. Після того як прийде лікар, я обов’язково піду до лісу — туди, де гуляє наш син, — відповів я.

Вона уважно подивилася на мене й тихо мовила:

— Ти якийсь сумний сьогодні, Олівер. Не хвилюйся, усе буде добре.

— Так, звісно, Берта, усе буде добре. Я молюся Богові щогодини — за нас, за нашу сім’ю, за Маргарет. Дуже хочеться через два дні всією родиною зустріти Різдво.

— О Боже, Олівер, не говори дурниць. Не потрібно ховати нашу доньку ще заздалегідь.

— Я не про це, Берта. Я просто кажу, що хотілося б зібратися всією родиною, запросити мого брата, який живе в Мюнхені.

— Але ти ж знаєш, Олівер, у нього свої справи. Він чиновник. Вони — люди іншого кола. Цього року ми впораємося самі, лише нашою сім’єю.

— А тобі, Берто, розповідали мама з татом історію про чорний мандарин?

— Якщо не помиляюся, це була казка з казок, щоб лякати і дітей, і дорослих.

— Тобто ти не віриш у це, Берто?

— Олівер, такі історії ходили майже двісті років тому. Але це лише оповідки. Людям тоді не було чим зайнятися, от вони й вигадали казочку про те, що смерть перед Різдвом дарує свій подарунок, після якого забирає того, хто його отримав. Але це все вигадки, я так думаю. Це від злого. Це придумали люди, які вірять у диявола. Особисто моя сім’я — моя мати й мій батько — ніколи в це не вірили.

— Тобто ти вважаєш, що це просто казочки? Що все це — дурниці?

— Ну звісно, дурниці. Такого не може бути, щоб смерть ходила й роздавала свої подарунки на Різдво. Ти сам про це подумай.

Слова Берти трохи мене заспокоїли. Можливо, це й справді був якийсь дурний жарт. Але ж до нас ніхто не приходив у гості. Генріх не міг принести це звідкись. Берта теж не могла. І все ж якимось чином той чорний мандарин опинився на полиці в кімнаті Маргарет.

Я не став розповідати Берті про свою знахідку. Але й не міг поставитися до цього легковажно. Неважливо, чи це казка, міф, чи просто дурні балачки, вигадані мешканцями міста двісті років тому. Це вже не мало значення. Можливо, в цьому був сенс. І, можливо, це сталося не просто так.