Розділ 1. Дім Шембронів

Невеличке містечко Гренцих у Баварії. Надворі — двадцять перше грудня 1904 року. Усі в очікуванні Різдва та Нового року. Люди прикрашають свої домівки, думають про те, які страви готувати, чим потішити своїх дітей, кому написати листи. У місто вселився Дух Різдва.

Та в сім’ї Шембронів, яка мешкала в цьому місті, дух Різдва не оселився. Вони вели боротьбу за життя своєї маленької доньки Маргарет. Напередодні вона захворіла на пневмонію.

Батьки Маргарет, так само як і сама маленька, смілива дівчинка, вже тиждень боролися за її життя. Лікування проходило складно. Але боротися потрібно було.

О дванадцятій годині дня до Маргарет прийшов лікар — оглянути її стан, подивитися, як проходить лікування, провести необхідний догляд. Разом із лікарем у кімнаті залишалася Берта.

Огляд тривав майже двадцять хвилин. Я туди не заходив. Мені було страшно переступити той поріг. Я не міг уявити собі, що ми можемо втратити наше маленьке сонечко. Та ще й напередодні Різдва. Страшно навіть думати про те, що можна втратити близьких у такі родинні дні. Особливо — дітей.

Тому я не заходив. Я просто чекав вердикту в коридорі. Я не міг зосередитися ні на чому. Ці двадцять хвилин тягнулися для мене, мов вічність.

Коли двері відчинилися, з кімнати вийшов лікар Томас, а за ним — моя дружина Берта. І на її обличчі я не побачив жодної емоції.

Я, підвівшись зі свого крісла, зробив крок уперед до лікаря й запитав, як справи у Маргарет.

Лікар відповів не одразу. Він відвів погляд убік, подивився на стіну поруч, ніби уважно її оглядаючи. Ця пауза тривала хвилину, може, пів хвилини — важко сказати.

Після цього він промовив:

— Стан вашої доньки — непростий. Загалом молодим людям легше боротися з пневмонією, але в зоні ризику перебувають літні люди й маленькі діти. Ваша Маргарет — не виняток. Їй лише дев’ять років. Я не можу вам нічого конкретного пообіцяти. Ми поки що боремося за неї. Я докладу всіх зусиль, щоб це Різдво й наступне Різдво вона змогла зустріти тут.

— Тоді які взагалі шанси? Вони досить великі чи їх зовсім немає?

— Шанси є завжди, Олівер. Навіть тоді, коли здається, що їх немає, в них потрібно вірити. Скоро Різдво. Просто моліться Богові за неї. Зараз місто охопив дух цього Різдва, дух чогось святого. Це слушний час, щоб щодня молитися за Маргарет і її здоров’я, щоб вона вас не покинула. А я, зі свого боку, зроблю все, що від мене залежить. Більше мені нічого додати. Вибач, Олівер.

Після сказаного я спокійно подивився на Берту, свою дружину, потім знову на лікаря й без зайвих слів дістав із кишені гроші. Я простягнув їх лікарю й зміг лише видавити з себе:

— Дякую.

Лікар відвів мою руку з грошима вбік і сказав:

— Олівер, ви зараз не в тому становищі, щоб розкидатися грошима. Якщо у вас є кошти, то мені більше нічого не потрібно. Ви й так платите мені достатньо. Краще залиште ці гроші собі, про всяк випадок. Купіть своїм дітям щось солодке, поки ще щось залишилося в цьому місті.

Після цього я відчинив лікарю вхідні двері. Він вийшов і зник у заметілі. Того дня було дуже багато снігу — хуртовина, справжній снігопад. Лікар розчинився в білій завісі.

Зачиняючи двері, я мовчки помолився за його здоров’я й за те, що такі люди живуть у нашому місті.

Після цього я повернувся до Берти.

— Як ти думаєш, кохана, у нас, окрім молитви, ще щось залишилося? Чи лікар просто намагався нас підбадьорити в цей складний момент?

— Олівер, ми будемо молитися, а лікар — робити свою справу. Маргарет — сильна дівчинка, і все буде добре. Усі готуються до Різдва, а ми ще ні. Усі прикрашають свої домівки, ставлять ялинки, а в нас ще нічого не готово. Давай і ми трохи впустимо Різдво в наш дім, навіть попри те, що Маргарет хворіє. Можливо, їй стане краще до свят. Потрібно їй подарувати це свято не тільки в будинку, але й всередині неї самої. Тому, поки є час, приберімо наш будинок. Потрібно поставити ялинку, розвісити прикраси, щоб хоча б трохи цей дім засяяв.

Після нашої розмови з Бертою я вирішив піти до міста, в центр, купити трохи солодощів і прикрас. Тепло одягнувшись, я востаннє вирішив зазирнути до кімнати Маргарет. Вона знесилена спала.

Я підійшов ближче, щоб бути поруч хоча б на мить. Взяв її за руку, поцілував у лоб, запалив поруч свічку й тихо вийшов із кімнати.

Виходячи з дому, я просто в своїх думках молився Богу за свою донечку. Це єдине, що мене могло заспокоїти в той момент.