Розділ 3.

Вуглик втратив слід Жнеця на нічних вулицях. Лікарня залишилася далеко позаду. Місто здавалося величезним, чужим і небезпечним без Чарлі. Орієнтуючись лише на власне котяче чуття, кіт блукав темними провулками, шукаючи хоч якусь зачіпку.

Пошуки привели його до глухого кута. Перед ним постали високі залізні ворота, за якими виднівся похмурий, занедбаний задній двір. Весь периметр був щільно оповитий іржавим колючим дротом, який гострими шипами впивався в нічне небо. У глибині двору стояла стара, перекошена дерев'яна будка.

Раптом із темряви будки почулося важке дихання. Вуглик завмер. На світло ліхтаря повільно вийшов великий білий пес — пітбуль на ім'я Грім. Його міцна спина була покрита старими шрамами, а на шиї висів важкий, товстий залізний ланцюг, що тягнувся кудись до стіни. На псові був яскравий червоний нашийник, який сильно виділявся на тлі його білої шерсті.

Грім помітив чужака. Його очі налилися люттю, він оскалив гострі зуби й видав глухе, загрозливе гарчання, від якого затремтіло повітря. Пес зробив різкий ривок убік воріт, але ланцюг із брязкотом натягнувся, зупинивши його за кілька кроків від кота.

Вуглик не втік. Він спокійно дивився на розлюченого пса своїми великими очима. На землі біля лап кота лежала кругла помаранчева кришечка. Кіт легенько штовхнув її лапою. Помаранчевий диски покотився прямо під колючий дріт і зупинився на території пса.

Грім на секунду замовк, здивовано подивившись на іграшку, а потім знову люто гавкнув. Але Вуглика це не зупинило. Він бачив шрами на тілі собаки й розумів: ця злість — лише від болю та самотності.

Чорний кіт обережно, міліметр за міліметром, почав пролізати крізь кільця колючого дроту. Гострі шипи чіпляли його шерсть, але він наполегливо рухався вперед. Пес застиг від такої зухвалості. Замість того, щоб напасти, коли кіт опинився всередині, Грім просто спостерігав.

Вуглик підійшов ближче, підняв помаранчеву кришечку і поклав її прямо перед носом великого пса. Потім кіт зробив те, чого Грім ніяк не очікував: він підійшов до його пораненного боку і лагідно потерся головою, ділячись своїм теплом.

Гнів пса зник, наче його й не було. Очі Грома стали великими й сумними. Він обережно понюхав чорний клубочок, а потім ліг на холодну землю, дозволивши коту влаштуватися поруч. Вуглик заснув, притиснувшись до нового друга.

Під ранок Грім підвівся. Відчуття того, що він більше не один, додало йому неймовірної сили. Пес міцно вчепився зубами у важкий ланцюг, уперся лапами в землю і щосили смикнув. Зі страшним тріском залізне кільце вилетіло зі стіни. Грім був вільний.

Кіт і пес перезирнулися. Тепер вони були командою, готовою йти до кінця. Вуглик знав, куди тримати шлях, і пес рушив услід за своїм маленьким чорним провідником.