Частина 41. Геть работоргівлю! Налийте найманцям випити!

Рексар

• Йен, чорт забирай, якого біса?! - почули ми крик Кіри. 

Я перезирнувся з хлопцями на кухні. Ну от, пограли в карти. 

Зірвавшись з-за столу ми побігли у велику залу, звідки доносилась лайка і звуки розбитого скла.

• Я ще раз повторюю, що інформація, яку ти вимагаєш, закрита найвищим рівнем доступу і я не можу її тобі відкрити. - повторила Йен серйозним голосом. 
• Яким, до чорта, вищим рівнем доступу?! У кого цей рівень доступу?! - гарчала Кіра, перевертаючи стіл та кидаючи клавіатуру в стіну. 
• Кіро, що сталося? - забігши, ми оцепеніли. Кіра лютувала. 
• Я питаю востаннє, Йен! У кого вищий рівень доступу?! - дівчина не звертала на нас уваги і ледь не пропалювала голограму Йен поглядом. 
• Найвищий рівень доступу був наданий тільки одній особі… - якось задумливо почала душа Світочі. 
• Комууу?! - Кіра ледь не рвала волосся на голові. 
• Ти хоч щось розумієш? - шепнув мені Майкл, на що я похитав головою. - Тоді як завжди.. 
• Доступ вищого рівня є тільки в тебе, Кіро. - голосно промовив голос. 
• Тоді як я не можу зняти цю заборону?! - дівчина опустилася на коліна, тримаючи в руці якийсь папір, схожий на сторінку книжки. 

Голос Йен не відповів, а проекція зникла. 

Ще раз перезирнувшись з хлопцями я попрямував до Кіри. 

• Як ти, маленька? - першим спитав Джаред, присівши поруч з Кірою і обійнявши її за плечі. - Все добре?
• Так… - прошепотіла вона. - Хмм.. взагалі то ні.. - вона повісила голову і Джаред обійняв її міцніше, притиснувши до грудей. 
• Я знаю, що тебе розрадить.. - я всміхнувся, подивившись спочатку на Кіра, а потім на друга. Джаред посміхнувся, зрозумівши мої плани. 
• Що, нап’ємось? - Кіра все ж відсторонилась від Джареда і подивилась на мене, стараючись швидко та непомітно витерти обличчя. 
• Дещо краще. - я показав ікла через усмішку. - Спалимо кілька селищ, багато кого вб’ємо.. Треба ж тебе якось розважити. 

Очі Кіри блиснули вогнем і вона зірвалась в сторону зброярні. 

• Філ і Мордо - готуйте глайдер до зльоту! Інші - збирайтесь. Полетимо розважатись. - я допоміг Джареду встати і ми пішли збирати спорядження. 

Кіра

Алкоголь, вибух, музика, постріли.. чорт, що ж голова так болить.. 

• Пити менше треба. - підсумував голос. 
• Ммм? З ким маю честь вести бесіду? - спитала моя п’яна свідомість у темряви. - Це мої думки зі мною говорять?
• Ага, голос совісті, якої в тебе немає. - пирхнув голос. - Очі відкрий! І досить лежать на кам’яній підлозі, ще захворієш на мою голову... 

Насупивши брови я несподівано згадала, що маю брови. Як і обличчя, руки, ноги й тіло в цілому. Я відчула прохолоду каменю піді мною, відчула легкість в ногах, ніби від легкої пробіжки, а також тяжкість в голові. Відкривши одне око, потім друге я дочекалась, доки світ перестане хитатися навколо мене і, зробивши над собою зусилля, все ж таки сіла на підлозі. 

Догралась, мене поховали заживо. Інакше я не можу пояснити, чому я прокинулась в склепі. 

• Чорт, це буде складніше, ніж зазвичай. - знову почувся той самий голос і я роззирнулась. 

Біля стіни стояв чоловік в чорному. Чорне масне волосся, чорний костюм, чорнильно чорні очі. 

• Ти! От ти де! - я швидко встала, декілька разів зашпорпавшись, але все ж піднявшись на ноги. - Я тебе шукала! 
• Шукала, звісно.. - хмикнув чоловік і уважно придивився до мене. - Мабуть постефект стану при смерті..
• Йен мені про тебе не каже нічого, мої записи про тебе зашивфровані! - я гикнула і ткнула пальцем в груди чоловіку. - Ти хто?! І чому ти не виходиш з моєї голови?! 
• Хм.. П’яна, мертва, а все одно ведеш допит.. Типова Кіра. - чоловік нахабно приклав руку до мого лоба і за секунду перед очима все попливло, а коли розвиднілось - я подивилась на  свого чоловіка та істинного шайнаре чистими від життєвих турбот очима. 
• Давно не бачились, бог Смерті. - я всміхнулася і обережно провела рукою по щоці Ріпера. - Чорт, з кожним разом не легше.
• Я скучив за тобою, остання фендріанка… - він ледь всміхнувся і прикрив очі від задоволення. 
• Дякую, що допоміг мені з Ютані.. він тут? - сказала я через якийсь час, уважно розглядючи свого чоловіка. 
• Не думай про нього. - Ріпер відкрив очі. - У нас небагато часу, Кіро. Навіщо ти шукала мене? 
• Мені важко.. я пам’ятаю все, коли я тут, у світі мертвих.. Але в моєму світі всі спогади.. ніби закриті від мене.. 
• Це задля безпеки, ти ж знаєш. Ти сама це обрала, пригадуєш? - чоловік нахилив голову, зазираючи мені в очі.
• Звісно.. - я опустила голову, замружившись від спогадів. 

Смерть.. моя перша смерть і перше переродження. Але між ними було ще дещо. Декілька прекрасних років з ним.. чи віків.. важко сказати. І була угода. Договір укладений між богом смерті і тою, хто відчайдушно хотіла померти після всього, що пережила, але не мала такої змоги. Тою, що згодом сама відмовилась від свого найбільшого в житті бажання - померти - задля порятунку близьких та відплати за їх страждання.

Пригадувати стає все складніше, а голова знову починає паморочитись. 

• Я ж сказав, часу мало.. - чоловік насупився і притягнув мене до себе. - Я поруч, завжди. Навіть коли ти мене не бачиш.
• Я скучила. Дуже скучила.. - замружившись я притислась ближче до чоловіка з моїх снів.
• Ти завжди знаєш, як мене знайти. А я завжди чекатиму тебе. - ледь чутно сказав Ріпер. 

Алкоголь, вибух, музика, постріли, обійми.. Обійми? Ні, це мабуть наснилося.. Чорт, що ж голова так болить.. 

Зібравшись з силами я сіла, звісила ноги на підлогу і відкрила очі. Темрява.. люблю темряву. Видихнувши я встала, похитнулась, але гордо втримавшись на ногах почала шукати двері. Двері ж не змусили довго себе чекати, адже окрім них і твердої дерев’яної койки в кімнаті нічого не було. Пару разів смикнувши за ручку я почала нервувати. То я слабенька, чи що?! Ну ні, не бути такому що мене перемогли якісь двері!