Частина 37. Від смерті не втекти

Дивитись було на що. Навколо Ютані ніби земля збунтувалась, відмовившись і надалі спокійно лежати, як тисячі років до цього. Всі кіцуне встали і обернулися на свого Лорда. Не знаю, чи за власною волею, чи за наказом Інара, щоб ті пам’ятали наслідки. 

Земля пішла буграми і задрижала за мить до того, як з неї почали на неймовірній швидкості вилітати гарпії. 

Ох, хлопцям і правда краще прикрити вуха. Крик гарпії лиш здалеку здавався схожим на птаха. Зблизька це був сповнений болю та страждання крик, крик відчаю та смертельної муки. Крик, здатний розколоти камінь і розірвати голову людині, на яку направлений. Це був крик банші, який сповіщав про скору смерть. 

Хоч смерть і скору, проте зовсім не мирну та безболісну. Я знову всміхнулась. 

Ноги Ютані почали потопати в землі, поки той відмахувався катаною від гарпій. Гарпії ж дряпали, роздирали та кусали його, від чого крики банші зливались з криками чоловіка. Вони вичавлювали та поглинали його крик до останнього звуку.

Коли голова колишнього Лорда Ютані зникла під землею - нам всім досі здавалось що ми чуємо його крики. Чи то був тільки дзвін у вухах.. 

Гарпії ж одна за одною з розгону влітали в землю і розчинялися в повітрі щойно торкалися її, залишивши по собі тільки хмарку густого туману. 

Видихнувши я прикрила очі і подумки подякувала такому знайомому чорнявому незнайомцю з мого видіння. 

• Кіро.. здається пора валити.. - мене вічливо штовхнули в плече, відриваючи від роздумів. 

Відкривши очі я побачила, що всі кіцуне дивляться на мене. 

• Не хвилюйтесь, найманці. Я за ними придивлюсь. - почулося позаду і ми розвернулись. 

Кіцуне дивились не на нас..

• Інар?! Все добре? - я всміхнулась.
• Так, Світоч відроджена. Я поки наглядатиму за новим поколінням моєї раси, але згодом оберну Хранителя. - чоловік хмикнув і підійшов до мене. 

Тепер я могла бачити його у всій красі. Волосся на голові вибрито з одної сторони. З іншої ж зібрано у косу. Гарне, пропорційне обличчя та підтягнуте тіло. Одягнений він у бойове кімоно з металевими пластинами, а його руки обвивають браслети. 

• Я ще зможу тебе побачити? - я зацікавлено схилила набік голову.
• Так, якщо будеш приходити до мене. - він хмикнув. - Йен то тепер мабуть вже ніколи не погасне як ми, інші духи. 
• Мені досі складно владати силами кіцуне.. - тихо сказала я, опустивши очі.
• Для мене буде за честь навчати тебе. Адже я тобі зобов'язаний, як нікому. 

Він ще раз сумно всміхнувся і попрямував до Світочі. 

• Інар! - окликнула я дух кіцуне і він зупинився. Зробивши пару кроків в сторону духа, так щоб друзі мене не чули, я нерішуче продовжила. - А я ще зможу побачити його.. Ріпера..? 
• Звісно.. ти знаєш як його знайти, а він завжди чекатиме тебе… Завжди. - відповів Інар і доторкнувся до камену, розчинившись в повітрі.