Частина 37. Від смерті не втекти

Дивитись було на що. Навколо Ютані ніби земля збунтувалась, відмовившись і надалі спокійно лежати, як віки до цього. Всі кіцуне встали і обернулися на свого Лорда. Не знаю, чи за власною волею, чи за наказом Інара, щоб ті пам’ятали наслідки. 

Земля пішла буграми і задрижала, за мить до того, як з неї почали на неймовірній швидкості вилітати гарпії. 

Ох, хлопцям і правда краще прикрити вуха. Крик гарпії лиш здалеку здавався схожим на птаха. Зблизька це був сповнений болю та страждання крик, крик відчаю та смертельної муки. Крик, здатний розколоти камінь і розірвати голову людині, на яку направлений. Це був крик банші, який сповіщав про скору смерть. 

Хоч смерть і скору, проте зовсім не мирну та безболісну. Я знову всміхнулась. 

Ноги Ютані почали потопати в землі, поки той відмахувався катаною від гарпій. Гарпії ж дряпали, роздирали та кусали його, від чого крики банші зливались з криками чоловіка. Вони вичавлювали та поглинали його крик до останнього звуку.

Коли голова колишнього Лорда Ютані зникла під землею - нам всім досі здавалось що ми чуємо його крики. Чи то був тільки дзвін у вухах.. 

Гарпії ж одна за одною з розгону влітали в землю і розчинялися в повітрі щойно торкалися її, залишивши по собі тільки хмарку густого туману. 

Видихнувши я прикрила очі і подумки подякувала такому знайомому чорнявому незнайомцю з мого видіння. 

— Кіро.. здається пора валити.. - мене вічливо штовхнули в плече, відриваючи від роздумів. 

Відкривши очі я побачила, що всі кіцуне дивляться на мене. 

— Не хвилюйтесь, найманці. Я за ними придивлюсь. - почулося позаду і ми розвернулись. 

Кіцуне дивились не на нас..

— Інар?! Все добре? - я всміхнулась.

— Так, Світоч відроджена. Я поки придивлюсь за новим поколінням моєї раси, але згодом оберу Хранителя. - чоловік хмикнув і підійшов до мене. 

Тепер я могла бачити його у всій красі. Волосся на голові вибрито з одної сторони. З іншої ж зібрано у косу. Гарне, пропорційне обличчя та підтягнуте тіло. Одягнений він у бойове кімоно з металевими пластинами, а його руки обвивають браслети. 

— Я ще зможу тебе побачити? - я зацікавлено схилила набік голову.

— Так, якщо будеш приходити до мене. - він хмикнув. - Йен то тепер мабуть вже ніколи не погасне як ми, інші духи. 

— Ти знаєш Йен?! - я здивовано розпахнула очі і ледь не спіткнулася на місці. 

— Звісно знаю, вона моя сестра! - чоловік розсміявся. - Як і ти сестра цим воїнам. Ех, як багато ти не знаєш ще, крихітко.. 

Він ще раз сумно всміхнувся і попрямував до Світочі. 

— Інар! - окликнула я дух кіцуне і він зупинився. Зробивши пару кроків в сторону духа, так щоб друзі мене не чули, я нерішуче продовжила. - А я ще зможу побачити.. його..? 

— Звісно.. ти знаєш як його знайти, а він завжди чекатиме тебе… Завжди. - відповів Інар і доторкнувся до камену, розчинившись в повітрі.