Частина 36. Бій

• Встати! Чого ви замерли, бийтеся, чорти замшелі! - гарчав Ютані, залишившись єдиним не схиленим.

“Він більше не кіцуне. І не людина.” - почувся гулкий голос Інара в моїй свідомості. - “Я не можу його контролювати і впливати на нього. І не хочу.” - здається дух ледь всміхнувся. - “Він твій, Первородна.”

Всміхнувшись самими іклами я пішла на Лорда Ютані, розірвавши коло захисту з найманців. 

• Ти! - очі кіцуне звузились і він став насуватися на мене. - Ти чортова хвойда! Ти думаєш мене це зупинить?! 
• Ні. - з усмішкою на вустах відповіла я, взявши в руку меч. - Тебе зупиню я. 

З ревом Лорд Ютані вихопив катану і побіг на мене. Перекат, ухилитись від удару, передбачити замах, атака. Все як по підручнику. Руслан з найманців та Ламар з відьмаків пишалися б. 

Змах мечем, блок, підчіска, ще помах, контратака. Біло-золоте кімоно кіцуне забарвилось кров’ю. 

• Може допомогти? - намагаючись перевести подих запитав Майк у Джареда. 
• Вона має зробити це сама. - гулким голосом відповів той. - Це її право. 

Випад, обманний маневр і катана Ютані вилітає з його руки. Сильний удар ногою і той падає на землю. Тяжко дихаючи я роблю декілька кроків до чоловіка.

• Ти можеш мене вбити, але я все одно повернуся. - хрипло засміявся чоловік, а його рот був наповненний кров’ю. - Ніхто з живих не здатен вбити мене! 
• Чим ти став.. На що я тебе перетворила... - я присіла навпочіпки біля чоловіка. - Це моя провина. Але я все виправлю. 
• Пішла ти в пекло, суко! - він плюнув мені в обличчя кров’ю.

Всміхнувшись я витерла обличчя і відкрила очі, в яких палав різнокольоровий вогонь. 

• Там і зустрінемось.. - прошепотіла я. 

Я готова піти. Приклавши руку до лоба Ютані я прикрила очі і прикликала даровану мені силу. 

Відчувши зміну вітру і далекі крики, які нагадували чайок, я всміхнулась і встала. Різко розвернувшись я пішла до команди. 

• Що ти зробила?! - гарчав Ютані, силячись піднятись, але постійно падаючи. - Що ти зробила, сволота?! Я імператор! Я маю звільнити цей світ від чуми людства! 
• Світ твоєї допомоги не потребує. - відповіла я, зупинившись біля своїх хлопців і обернувшись. 

Крики ставали ближчими і більше чайок не нагадували. 

• Хлопці.. йдіть до глайдеру. 
• Та ми б подивились як він здихає. - хижо всміхнувся Філ. 
• Тоді прикрийте вуха. - я також всміхнулась.