Частина 35. Відновлення Світочі

Ми підбігли до моноліту саме вчасно - хлопці ледь тримали натиск солдатів. Щойно ми підбігли - кіцуне зупинились і відійшли на декілька кроків, опустивши зброю. Погляди команди ж одразу звернулись на мене. 

— Потім поясню.. - тільки й відповіла я. 

“Дякую.” - натомість сказала я Інару. 

“Треба діяти швидко, їх забагато. Без Світочі я не зможу довго їх тримати.” - відповів дух. 

Зайшовши в центр внутрішнього двору я підійшла до моноліту. 

— Що нам робити? - спитав Рексар, очікуючи наказів. 

— Тримати оборону. - відповів замість мене Інар. - Щойно Первородна почне відновлювати зв’язок зі Світочю я не зможу більше їх тримати. Ви маєте виборити час для нас. 

— Прийнято. - Рексар обернувся до команди. - Всі в кільце навколо Кіри! Триматись до кінця! 

— Що?! Ні! Стоп! - я різко обернулась. - Йдіть! Я впораюсь! 

“Кіро.. “ - нагіцуне мабуть вперше звернувся до мене на ім’я. - “Без них ми не впораємось. Ти маєш це зробити.”

— Ви загинете! - я схопила меч з ефеса. - Я буду битись з вами пліч о пліч! 

— Ні! - Рексар заштовхнув мене в коло. - Роби, що маєш. Ми тебе захистимо. 

— Ви не мусите цього робити.. Ризикувати заради мене! - загарчала я. 

— Як ти не зрозумієш.. - в напів оберта до мене всміхнувся Джаред. - Ти наша сестра. За тебе ми віддамо життя. - він підмигнув мені і відвернувся. 

“Первородна.. Треба починати.” - намагався докликатись до мене нагіцуне. - “Чорт забирай, Кіро!” 

З шоку мене вивели крики солдатів. Обернувшись я побачила, що Інар знову захопив владу над моїм тілом і доторкнувся до нині опустілого кристалу. Почалось.. 

Хлопці вступили в бій, але я їх вже майже не чула. Мою свідомість заполонили обриси людей у дивних мантіях, якісь церемонії та сяючі камені Світочів, зібрані в одному місці. Біля кожного стояв дух. Там була Йен, був Інар. Був і ще хтось знайомий, весь в чорному, з чорнильно чорними очима та довгим волоссям, зібраним в хвіст. 

До мене ніби здалеку долинули їх голоси. 

— Це вона? - коротко запитала якась засмагла жінка. 

— Так. - кивнув Інар, глянувши на мене в пів оберту. 

— Вона в нормі? - занепокоєно спитав чоловік в чорному. 

— Буде. - відповіла Йен замість кіцуне, не зводячи з мене погляду. - Я про це подбаю. 

Чоловік в чорному підійшов до мене і ніжно погладив по щоці. 

— Твоя душа бажає помсти.. - шепнув він мені на вухо. - Я допоможу.. 

— Ех, завжди любив книжки про нещасних закоханих, на шляху у яких купа перешкод… - почувся вже набридший голос Інара, і чорнявий чоловік голосно на нього загарчав. - Мовчу, мовчу! - кіцуне примирливо підняв руки. 

— Ми зустрінемось знову на безкраїх ланах мертвих, живих і ненароджених світів.. - прошепотіла я слова клятви, яка була викарбувана в моєму серці і прихована від мене ж. 

Очі чоловіка переді мною спалахнули і він міцно стиснув мою долоню, ніби щось вкладаючи в неї. 

За мить марення розвіялось і я знову опинилась посеред побоїща. Швидко озирнувшись я помітила, що хлопці з неймовірним зусиллям стримують непомірну атаку. 

— Чорт забирай..! - знову прилинувши до Світочі я прикрила очі. 

“Зупини їх.. Чорт забирай, Інар, ти обіцяв! Врятуй мою сім’ю!” - посилала я ментальний сигнал у Світоч. 

І Світоч відповіла. 

Спочатку це був легкий імпульс. Потім сильніший, ще, і ще. Це відчувається, як биття неймовірно великого серця. Ще секунда, і з кристалу вирвався стовп світла, осяявши цю темну ніч. 

Щойно з’явилося світло - кіцуне замерли. Ні, ними більше не керували. Вони за власною волею почали опускати зброю. Не знаю хто першим з них опустився на коліно, але згодом вся Світоч була оточена схиленими лисами і лисицями, які склали зброю та здалися.