Частина 29. Новий план

Рексар

Нас розбудив вибух такої сили, що задрижала вся тисячолітня камʼяна фортеця. Схопившись на ноги ми з хлопцями ледь не зірвали двері камери з петель, щоб врятувати Кіру… але побачили лише клуби диму. Коли камʼяний пил осів - перед нами відкрився вид на величезну діру у протилежній стіні.. стіні, завтовшки з метр. 

Кіра

Гарний вид. Ліси, а за ними безкраї луги. І тиша.. 

Була б тиша, якби не цей незамовкаючий голос нагіцуне в моїй голові. 

“Слухай уважно, лялю. Я теж не в захваті, що я тепер замкнений в твоїй тушці, але нам треба діяти.” - прогарчав Інар, виводячи мене з задумливості. 

— Гаразд. Як тебе повернути у Світоч? - я потерла скроні, намагаючись позбавитись головного болю. 

“Ну це легко. Тобі треба просто встановити зв’язок зі Світочем, та й усе!” - чоловік зло розсміявся.

— Так просто? - здивовано запитала я. 

“Звісно ні, чорт забирай!” - ледь не закричав на мене кіцуне. 

— Так, заспокойся, га? У мене був складний день. - пробурчала я. - Тож будь слухняним лисом і поясни мені наш план. 

Кіцуне загарчав і ненадовго замовчав. Благодатна тиша.. 

“Гаразд. Слухай і запам’ятовуй.” - почав він. - “Хранитель Ютані переконав мене що ваша шайка хотіла знищити Світоч. Але в обмін на ім’я винних він вимагав обіцянку, що я приведу йому тебе на особистий допит та страту.” 

— Сволота.. - прогарчала я. - Теж мені шайнаре! 

“Що? Чекай, він не твій шайнаре.” - здивувався Інар. - “Він і не кіцуне більше, ним володіє страх та жорстокість. Якщо колись він і був твоїм обраним, то зараз це вже не так.”

— От воно як.. - я задумалась.

“Так от. Ти маєш прийти до Хранителя, вдаючи саму покору та смиренність. Якщо він запідозрить, що ти більше не під моїм контролем - він вб’є нас обох. А я помирати не хочу!” 

— Він може тебе вбити?! - мої очі знову округлились. 

“Поки я поза межами Світочі - моя сила неповна і я вразливий. Тож так, може. Не допусти цього, Первородна.” - серйозно сказав Інар. - “Коли стане можливість - ти маєш прийти до кристалу в моноліті і встановити з ним зв’язок. Я бачив у твоїх спогадах, що ти це вмієш.”

— Зрозуміло. А в чому проблема? - я насупилась. 

“Проблема в тому, що зараз вся охорона Хранителя приставлена до Світочі. А сам Хранитель наврядчи тебе до неї підпустить. Тож треба буде щось придумати на місці, і бажано щось хороше.” 

— Гаразд. Все ясно.. - я задумалась. 

“Ні, ти не розумієш!” - Інар нервово засміявся. - “Кристал Світочі помирає, поки мене в ньому нема. Якщо я помру - балансу кінець. Настане хаос серед видів. Гідри почнуть захлинатись водою, фенікси спопелять світ, банші будуть забирати у світ мертвих всіх підряд, а перевертні якщо не залишаться людьми, то стануть дикими тваринами.” 

— Гаразд, гаразд. Я зрозуміла. Не дати тебе вбити і знищити кристал. - я кивнула. - Що ж, я поясню все своїй команді і вирушимо. 

“Що? Ні! Ти мене слухала взагалі?! Нам потрібно тишком нишком пробратися на базу кіцуне і не викликати підозр! Натовп найманців нам не потрібен!”

— Але вони допоможуть. Вони досвідчені і.. 

“І вони потрапили в полон до Хранителя. Ні, цього не буде.”

— Тут, взагалі то, я вирішую! - обурилась я. 

“Так, вирішуєш ти. І я покажу тобі до чого призведе ця вилазка.” 

За мить світ навколо потемнішав. Крізь темряву я побачила невеликий промінь світла. 

“Йди туди і подивись на наслідки, Первородна.” - почувся голос кіцуне і я невдоволено пішла в сторону світла. Ще й цих настанов не вистачало… 

Світло стало таким яскравим, що на нього було боляче дивитись. Прикривши очі рукою я несподівано відчула що стою на чомусь мокрому і хлюпаючому. Прибравши руку я озирнулась. Світла більше не було, але я стояла посеред внутрішнього двору палацу кіцуне, біля моноліту. Це було місце битви, настільки кривавої, що я стояла по литку в крові. Кров була усюди, навіть Світоч пульсувала під слоєм крові. І повсюду були тіла. Нахилившись до одного з них я перевернула бійця та відсахнулася. Потім наступний, наступний і наступний. Тут були всі вони, мої брати, моя команда..

— Ти брешеш! - закричала я. 

“Це можливе майбутнє, Первородна. Варіант майбутнього, якщо ти відправишся до фортеці разом з командою.” - відповів глибокий голос в моїй голові. 

Кривавий спогад пішов брижами і я знову сиділа на даху замку відьмаків. Важко дихаючи я підібгала ноги і намагалась заспокоїтись. 

“Якщо ти хочеш їх вберегти - ти маєш поїхати сама.” - повторив голос.

— Я зрозуміла, досить! - прогарчала я, уткнувшись носом в коліна і розуміючи, що цей спогад тепер буде мені снитися в кошмарах.

“Тоді збагрись від них. І вирушай.” - сказав Інар і нарешті змовк.