Частина 6. Допит

Прокинулася я підвішена ланцюгами до стелі. У підвальному приміщенні була напівтемрява, горіла тільки одна тьмяна лампочка під стелею, а біля мене стояв металевий стіл із ножами та проводами.

— Ти прийшла до тями. Добре. - чоловік, що сидів на стільці біля стіни, підвівся і підійшов до мене, так що я змогла роздивитися його обличчя. - Хто ти?

— Не твоя справа. - загарчала я і відразу відчула удар струму по своєму тілу, стиснувши зуби.

— Хто ти? - знову спитав чоловік.

— Відпусти мою команду і ми мило поговоримо за філіжанкою чаю! - знову удар струму і я стиснула зуби.

— Хто ти? - знову те саме питання.

Я зрозуміла, що це були Кіцуне, але зустрічатися з ними так рано я не хотіла. І точно не за таких обставин. Чи йти на те, щоб розкрити їм своє походження та особистість, було складним питанням. Мене знову вдарило струмом.

— Досить, це лоскотно. - я нахабно посміхнулася, за що отримала удар по обличчю.

— Чи знаєш ти, дівчинко, що вони зробили? - запитав у мене японець. - Ті, кого ти так завзято прагнеш захистити.

— Мені це не потрібно знати. - відповіла я. – Вони моя родина.

— Кіцуне твоя родина! - загарчав японець. - А ти зрадила наш клан.

Я пирхнула на його заяву, а японець взяв зі столу ніж.

— Це, дівчинко, Кігіце. Зброя, яка вбиває Чистих, дарована нашому клану Первородними. - сказав японець, провівши пальцем по вістрю. – Рани від нього не затягуються, а метал убиває.

— Ну і суки були ті Первородні, яких ви зустрічали. - буркнула я і знову отримала удар.

— Дівчинка не боїться смерті. Це добре. - він посміхнувся. - А смерті своєї сім'ї?

— Ви їх не чіпатимете. - загарчала я.

— Ми знайдемо їх. Виріжемо кожного. - він крутив ножа в руках, спостерігаючи за моєю реакцією. У відповідь я лише засміялася. - Тобі смішно? – ніж приставили до мого горла.

— Ти помилився. - хрипко сміючись сказала я.

— І в чому? - посміхнувся японець.

— Ти сказав, що моєї команди більше немає у вас. Вони врятувалися. - я засміялася голосніше.

— А так тобі смішно? - він провів вістрям ножа по моїй щоці, залишивши глибокий поріз.

— Так.. смішно .. - тихо відповіла я, опустивши голову. - Тому що мені більше нема чого втрачати.

Я підвела голову і японець побачив, як затягується поріз на моїй щоці. Але більше його вразили мої очі, що горять різнобарвним вогнем.

— Неможливо… - він відступив на пару кроків, випустивши ніж.

Направивши всю вологу у своєму тілі з долонь, я вивернула їх з ланцюгів і зістрибнула на підлогу, відкинувши японця вбік. На мене спробували замахнутися охоронці, але я кинула в них вогняну кулю.