Частина 3. Турбота

Видіння потьмянішало і зникло. Я залишилася сама у пітьмі. Що це було? Чому в мене не було ментального зв’язку, не слухалися ефеси, я не могла трансформуватися..? 

— Кіро, заспокойся. Це лише варіант майбутнього.. - почувся голос з темряви. 

— Знаю, Ріп… - тихо промовила я.

Темряву навколо мене струсонуло. Потім ще раз, і ще. 

Світ став прояснюватися і я побачила стривожене обличчя Ілара. 

— Привіт.. - тихо сказала я і всміхнулась. 

— Чорт, не лякай мене так! - хлопець видихнув і сів поруч на підлозі. 

Трохи привставши на ліктях я зрозуміла, що лежу на підлозі в калюжці крові. 

— А що сталося? - я трусонула головою, відганяючі неприємні відчуття. 

— Сила Світочі пройшла крізь тебе, коли ти побачила видіння. Воно вплинуло на тебе сильніше, бо видіння про тебе. - відповів учитель, стоячи поряд. - Тобі потрібно відпочити. 

Я кивнула і обережно піднялася, стараючись не підсковзнутися на власній крові. 

— Вибачте за килим, учителю. - я скрушно подивилася на криваве місиво на місці колись білого пухнастого килиму. 

— Не хвилюйся про це. - він хмикнув. - Кров Первородної на моєму килимі тривожить мене зараз найменше. 

Ілар міцно взяв мене за руку, поклонився учителю та вивів мене з кабінету. Дійшовши до моїх покоїв він всадив мене на ліжко, сам шукаючи чистий одяг. 

— Тримай, тобі потрібно перевдягнутися. - він подав мені штани та майку і сів поруч. - Як ти себе зараз почуваєш? 

— Дивно.. - тихо відповіла я, обдумуючи побачене. Глянувши на свої руки я випустила пазурі, після чого сховала їх назад. Все було в нормі, але я відчувала що от-от має щось статися. 

— Коли я намагався привести тебе до тями - ти з кимось розмовляла. - почав Ілар. 

— Ммм? - я відволіклась від своїх думок. - Що? 

— Ти звала його Ріпом, здається.. - Ілар уважно дивився на мене. 

— Ааа, так.. - я хмикнула і опустила очі. 

— Це його ти бачила у видінні? - хлопець спробував зазирнути мені у вічі, але я встала і почала перевдягатися. 

— Ні. Не зовсім. - відповіла я. - Ілар, не допитуйся. Я хочу спати. - я перекинула косу через плече, залишивши скривавлений одяг біля ліжка. 

— Гаразд. - він м’яко посміхнувся і теж встав. Ніжно поцілувавши мене, він сів у крісло поруч з ліжком. 

— Ти так і будеш сидіти? - я насмішкувато підняла брову. 

— Так. - впевнено відповів він. - Комусь же треба тебе охороняти. 

— А варти у вас мало? - я засміялась, залазячи в ліжко. 

— Варті я тебе не довірю. - він всміхнувся. 

Влягшись і якийсь час покрутившись я зітхнула. 

— Гаразд, не маячь. - всміхнулася я. - Іди сюди. 

За мить теплий і, на диво, майже голий Ілар вже лежав поруч.