Частина 2. Передбачення Світочі

Я стояла біля дороги і тяжко дихала, ніби до цього довго бігла. Навколо були зелені пейзажі передмістя. Несподівано по дорозі повз мене промайнула фура і різко загальмувала трохи попереду. В інший момент я б вирішила, що це підозріло, але зараз я думала тільки про те, як гудуть мої ноги.

Поки я легким підтюпцем добігла до вантажівки, звідти вийшло троє чоловіків.

— Гей, хлопці! Підвезете? - все ще намагаючись перепочити запитала я.

— Дитинко, а куди тобі? - посміхнувшись, спитав один із чоловіків.

— У найближче місто.. уф.. - я оперлася руками на свої коліна.

— І що ж така мала робить так далеко від дому? Де твої батьки? – допитувався чоловік.

— Не ваша справа. То ви підвезете, чи як? - роздратовано запитала я.

— Чи як. - сказав інший мужик за моєю спиною і вколов мені в шию велику дозу транквілізатора.

— Аргх! Сука! - я схопилася за шию і впала на коліна.

— Грузіть цю до решти! - скомандував головний і мене підхопили під руки.

Вивернувшись, я вдарила ногою в коліно одного, і заїхала в щелепу другому.

— Це! Дуже! Не! Ввічливо! - гарчала я, роздаючи удари.

— Сука! Джей, тримай її! - прокричав один із чоловіків, і мене схопили за ноги, але я як слід дала нападнику ногою в обличчя.

— Сволота! - чоловік схопився за зламаним ніс і я вже подумала що виграю, як мені в шию вкололи ще 2 шприца транквілізаторів.

— Кидай цю сучку до бійців! Нехай її вб'ють на рингу! - почула я голос чоловіка, перш ніж відключитися.

Видіння зникло, а натомість йому прийшло інше.

Я прийшла до тями в якомусь бараку. Навколо мене сиділи чоловіки і всі приходили до тями. Раптом у мене вдарив струмінь води з трансбою.

— Вставайте, салаги! - голосно крикнув якийсь японець, поливаючи нас водою. - Підняли свої дупи і в клітку всі, швидко!

Піднявшись на ноги я зрозуміла, що одягнена в якісь прості штани та футболку, а ефеси намертво приклеєні браслетами на моїх руках. Ми вийшли з кузова фури і коридором зайшли у важкі металеві двері, які замкнулися за нашими спинами. Загалом разом зі мною до клітки увійшло близько восьми людей, усі, окрім мене, чоловіки. У камері ж на нас дивилися більше тридцяти японців, явно бійців якихось підпільних боїв.

Варто мені було вийти з натовпу, як почулися смішки і свист, а японці переглянулися між собою.

— Хлопці, нам привезли свіже м’ясо! - засміявся один із них.

— Чорт, це що, дівчисько? - інший показав пальцем і мене почали поступово оточувати.

— Та ще й дрібна! Дівчинко, ти бійцеву яму з борделем не сплутала? - один із чоловіків спробував взяти мене за підборіддя, але тут же отримав кулаком в обличчя і впав на землю, тримаючись за зламаний ніс. - Сука!

— А дівка бойова! - засміявся один із чоловіків. - Тобі краще змиритися люба, поки личко не зіпсували.

Удар, блок, підсічка і чоловік валяється на землі з моєю ногою на горлі. За мить до нас підбігло кілька охоронців з автоматами.

— Розійшлися, швидко! - закричав один із охоронців. - Ще встигнете побадатися на Арені!

Я неохоче прибрала ногу з горла японця і простягла йому руку, допомагаючи встати. Він же пирхнув і піднявся без моєї допомоги.

— Що ще за Арена? - все одно запитала я у чоловіка.

— Туристка? - зацікавлено запитав японець, але все одно відповів. - Бої без правил. На смерть. Ну, що, страшно? - він вишкірився. - Якщо перечекаєш бої з одним із сторожових псів у темному затишному куточку, то може й уникнеш побоїща.

— І пропущу всі веселощі? – я посміхнулася. - Як тебе звати?

— Я Хіт. Один із переможців цих боїв. А тебе? - запитав чоловік і я на мить задумалася.

— Кіра. - відповіла я. - А як звідси вибратись?

— Сподобатися спонсорам та вижити. - засміявся Хіт.

"ПЕРША ПАРА - НА АРЕНУ" - пролунав голос у громофоні.

— Мій вихід, крихітко! - чоловік підморгнув мені. - Нехай твоя смерть буде швидкою.

— І твоя. - я посміхнулася і провела чоловіка поглядом до дверей у темний коридор.

Арена, бої, спонсори… Куди я знову влізла? Чорт, відчуваю жодному з моїх шайнаре це не сподобається. І чому я, чорт забирай, не можу з ними зв'язатися?!

Пари викликали одну за одною з проміжком у десять - п'ятнадцять хвилин, але назад ніхто не повертався. Ті, хто вижив, швидше за все, виходили іншим шляхом.

Кількість бійців зменшувалась, йшли як переможці, так і новачки, завжди парами. Помітивши на собі погляд я сіпнулась, але все ж обернулася.

— Тобі очі заважають, чи жінку вперше у житті побачив? - голосно запитала я і помітила, як автоматчики насторожилися і взялись за зброю.

— Розглядаю здобич. - чоловік хижо оскалився.

— А ти у нас хижак, чи ідіот у цьому харчовому ланцюжку? - награно задумливо запитала я. - Хоча ні, не відповідай, я й так знаю.

Тим часом у коридори зайшли останні бійці і ми з бугаєм і натовпом охоронців залишилися наодинці.

— І в чому ідея останніми ставити амбала і дівчину в спаринг. - пробурчала я через кілька хвилин очікування.

— Це ж Арена! - бугай засміявся. - Глядачам потрібне шоу!

"ФІНАЛЬНА ПАРА - НА АРЕНУ!" – почули ми голос у громофоні.

— А, так ти думаєш завоювати прихильність спонсорів вбивством маленької слабкої дівчинки? - я глузливо схилила голову, встаючи.

— Вбивством? - чоловік усміхнувся, підійшов до мене і міцно схопив за підборіддя. - Дівчинко, ти благатимеш мене про смерть. Але я не зупинюся, доки не накажуть спонсори.

— На вихід, швидко! - крикнув на нас один із охоронців, націливши автомат.

Вирвавшись, я відвернулась і попрямувала в коридор під тихий сміх амбала. Мразота. Як же я ненавиджу таких виродків.

Наприкінці коридору стояв стенд з дуже пошарпаною зброєю, що не вселяла довіри, але робити було нічого, тому що ефеси віддавали лише легкою вібрацією і головним болем, але залишалися у мене на зап'ястях браслетами.