Чорний камінь над джерелом

1. 1479 рік. Поділля.
   Вузькою лісовою дорогою, вздовж скелястого берега Дністра їхали два вершника. Два дні тому вони перетнули річку, переправившись на правий берег.
   І хоч вершники були вже у рідних землях, на Поділлі, але їхали вони з неослабною увагою і великою пересторогою. Час від часу подорожуючі зупинялись і уважно роздивлялись сліди на шляху. Ще коло переправи вони натрапили на сліди татарського чамбула і вже тоді вирішили їхати далі не головним шляхом, а навпростець - через густі ліси, що вкривали скелясті береги Дністра. Вздовж річки проходила старовинна дорога, яка більше була схожа на лісову стежку. Цим шляхом давно вже ніхто не користувався. Про неї напевно вже і забули. Але вершники про цю дорогу знали і як тільки-но виїхали на узлісся - одразу ж повернули з головного шляху на непримітну, сховану густим чагарником і старими кошлатими дубами дорогу.
   Вершники повертались з Молдовського князівства. Майже рік вони знаходились при дворі молдовського воєводи Штефана і ось тепер нарешті повертались додому, до рідного Кам'янця. У свитку кожного вершника були зашиті листи до їх покровителя - подільського воєводи пана Яна Одровонжа. Самі вершники не знали вмісту таємних листів, але про те здогадатись було не так важко. Наближалась війна. Менглі Гірей збирав своє військо і дивився у бік Поділля. Посол при дворі Молдовського воєводи викликав до себе двох вірних людей - молодих козаків Омеляна Паламарчука і Гордія Чашечку і сказав готуватись у дальню дорогу.
   Коли козаки дізнались, що скоро поїдуть додому, до рідного Кам'янця, то були на третьому небі від радості. Нарешті, після довгої відлучки, зможуть побачити своїх рідних.
   Але старий посол лише грізно глянув з під сивих кудлатих брів.
   - Справа то не проста, панове, так що тримайте шаблі і луки напоготові, - посол говорив хоч і тихо, але чітко і ясно.
   - Так. Ви поїдете рідними землями, але дивіться уважно - татарські розвідники, як ті хижі вовки, вже напевно нишпорять на Поділлі і вишукують здобич.
   Козаки лише мовчки слухали, затамувавши подих. Хоч були вони роками ще зовсім молоді - не більше двадцяти п'яти старшому з них - чорновусому Омеляну Паламарчуку, але досвіду і розуму у них обох вистачало. На таємну службу кого попало не брали.
   - Лишіть свої свитки ось тут, - посол вказав кривим пальцем на канапу,- поки ми будемо обідати, у підкладку зашиють листи, які передасте особисто у руки Подільського воєводи. Зрозуміли?
   - Так, пане! - молоді козаки кивнули.
   - Добре. І останнє стосовно цієї справи. Як, не дай Боже, втрапите у халепу - один одного не чекайте. Ваше завдання - доправити листи.
   - Так, пане. Зрозуміло,- козаки поклонились, відповідаючи одночасно.
   - Ось і добре. Ось і добре.
   Після тої розмови пройшло вже п'ять днів. Деякий час вершників у дорозі супроводжували відбірні козаки пана посла. Але недалеко від кордону вони попрощались. До Дністра посланці доїхали без пригод.
   І ось тепер, коли вони вже були у рідних землях і натрапили на сліди татарських коней, саме тоді зрозуміли - справжня гра тільки почалася.
   
   2. Наші дні. Поділля.
   
   - Толік, може ось тут?- Петро, або Пет - так його звали близькі друзі, вказав пластиковим веслом ліворуч на ледь помітний піщаний пляж, який заховався серед стрімких сірих скель. До лівого берега було не менше п’ятдесяти метрів.
   - Та ні! Де ми там води знайдемо?
   - Так он скільки тої води! Цілий Дністер,- Пет, зняв мокрий від поту капелюх і витер спітніле червоне чоло.
   - Для кави чи чаю та вода не підійде. Не хочу пити каву з річкової води. А на тому мікроскопічному пляжу окрім піску і каменю більше нічого немає. Пропоную сплавитись трохи далі - час у нас ще є.
   - Все ти, Толян, ускладнюєш. Але в решті решт, хрін з ним. Ти капітан, тож веди. Але, май на увазі - скоро почне темніти, тож десь зупинятися нам все одно доведеться.
   - Не хвилюйся - до темряви встигнемо і повечеряти, і намети розкласти.
   Чоловіки повільно сплавлялись на одномісних легких туристичних байдарках по Дністру. Вони подорожували вже два дні. Автомобіль залишили в одному з невеличких сіл, вище по течії, склали свої невеличкі байдарки, покидали всередину намети, рюкзаки і віддались на волю широченної річки.
   Час від часу вони зупинялись для того, щоб порибалити. Риболовлю у цій компанії обожнював Пет - русявий, блакитноокий, худорлявий хлопчина, якому без одного року було тридцять, але який виглядав не старшим двадцяти трьох. Серед друзів навіть ходила легенда, що у Пета , бувало, і паспорт запитували, коли він купляв пива чи пляшку вина на вечерю.
   Інший турист - Толік до риболовлі ставився спокійно. Але дуже полюбляв каву і майстерно варив ароматний напій при любій нагоді, під час кожного нечастого привалу.
   Кілька годин вони повільно сплавлялись, насолоджуючись безлюдними краєвидами, розглядаючи вкриті лісом скелясті береги. Коли мандрівникам траплялись невеличкі пляжі серед скель, то вони частіше усього зупинялись - для відпочинку, для того щоб скупатись у чистій теплій воді, випити кави чи перехопити бутерброди. А вже ближче до вечора мандрівники починали шукати місце для ночівлі.
   Але цього разу з місцем для ночівлі їм не щастило. Скоро вже почне смеркатись, а вони все не знаходили зручного місця. По лівому березі тепер йшли одні лише скелі, а правий крутий берег вкривав густий ліс - так що ставити палатки на схилі - то був не варіант. Час у мандрівників ще був, тож вони повільно йшли на своїх байдарках вниз по течії і уважно вдивлялись то в один берег, то в інший.
   - Добре припікає, - Пет у котрий раз витер спітніле чоло, потім зачерпнув долонею води з річки і обмив червону від сонця шию,- а водичка сьогодні - клас.
   - Скупаємось, як найдемо місце. Он дивись, що там? Там хтось є,- Толік вказав ліворуч, на вершину скель.
   Пет спочатку нічого незвичайного не помітив. Але придивившись уважніше, побачив на скелі невисоку темну фігуру, яка майже зливалась з уламками скель.
   - Собака?... Схоже на пса.
   - Ні, це вовчисько! Бач, який здоровий!
   Толік швидко дістав телефон і спробував сфотографувати. Але с цього нічого путнього не вийшло - для зйомки звір був занадто далеко.
   - У мене мурашки по шкірі, - тихо сказав Пет,- що він тут робить?
   - Полює, напевно. Он як дивиться.
   Вовк стояв на вершині скелі нерухомо, лише очі виблискували у неяскравому світлі вечірнього сонця. Звір помітив байдарки і уважно спостерігав за тим, як вони повільно рухались по течії.
   - Щось мені перехотілося ночувати на лівому березі,- невесело посміхнувся Пет,- не хотів би, що ось такий сіромаха завітав до мене у палатку.
   Толік нічого не відповів, лише зачаровано дивився на сірого хижака. Лише згодом, коли вони вже проплили більше кілометра, ніби думаючи вголос, вимовив:
   - Вовки зазвичай по одному не ходять. Там може і ціла зграя...
   - Що?
   - Так. Нічого. Пропоную ставити палатки на правому березі.
   - Так я і не проти. Ось би тільки зручне місце знайти - так одразу і причалимо.
   
   
   3. 1479 рік. Поділля.
   
   У лісі було прохолодно. Пахло близькою рікою, яка текла внизу під скелею. Вузька лісова дорога вилася між великими кам'яними брилами, що то тут то там виростали з землі, мов скам'янілі древні чудовиська. Десь угорі, у густих кронах столітніх дубів дзвінко і несамовито виспівували птахи. Вершники їхали неспішно, даючи коням трохи відпочити.
   - Здається, слідів більше немає, - сказав русявий рудовусий молодий козак, уважно розглядаючи дорогу, яка була більше схожа на широку стежку. Звали козака Гордій Чашечка. Йому на початку весни виповнилось лише двадцять три роки, але незважаючи на юні роки - і статтю, і спритністю він видався на славу.
   Інший козак, що їхав поруч - невисокий, чорнявий, стрункий, з орлиним носом і густими чорними як смоль вусами все притримував свого вороного - схожого нетерплячістю на свого господаря. Звали цього козака Омеляном Паламарчуком. Він був на два роки старшим свого побратима, але через тонку струнку статуру здавався навіть молодшим Гордія.
   Омелян гладив рукоять своєї шаблі і все прислухався до звуків лісу. Але здавалось тепер причин для хвилювання не було - у старому лісі царювала тиша і спокій.
   - Я думаєш, брате,- згодом звернувся він до рудовусого Гордія,- буде війна?
   - Напевно ж буде,- не одразу відповів Гордій.
   - Не посилали б нас с тобою до Кам'янця просто так. А може і тримали нас коло двору молдовського воєводи тільки для того, щоб ось у таку годину відправити з вістю.
   - Так,- тихо зітхнув Омелян.
   - Я до останнього все надіявся на те, що минеться. Але коли побачив сліди татарських коней на правому березі... Це ж не просто лазутчики розвідувачі, то справжній чамбул татарський. А де чамбул - там скоро і військо. Ех..
   Козак знову задумливо зітхнув, але вже скоро зелені очі його спалахнули веселими іскорками.
   - Ну значить тоді дамо ми клятому татарину прочуханки. Добре дамо! Тепер головне - доставити вість вчасно.
   - Доставимо, куди дінемось,- відповів йому Гордій.
   Був полудневий час, сонце піднялось до своєї найвищої точки, але тут, у густому старезному лісі царювали вічні сутінки. Здавалось, що вже давно вечірня година. І лиши невтомні птахи виспівували серед хащ, славлячи Бога і божий день. У лісі терпко пахло папороттю і сухою травою. Час від часу козаки знімали з обличчя густе павутиння, яке у цю пору року рясно покривало дерева і чагарники. У лісі вже відчувався грибний дух, хоча час дощів ще не прийшов. Від того духу у животах молодих козаків само по собі почалось тихе булькотіння і на думку почали приходити різні страви - і грибна ароматна юшка заправлена розтертим часником і сметаною, пухкі блискучі балабушки з кропом і густою грибною мочанкою... Некваплива розмова сама собою повернула до теми страв. І охочий до їжі Гордій почав згадувати, як смачно і готує його бабуся Секлета, і що саме їй особливо вдається. Омелян лише ковтав слину і собі вставляв у розмову оповіді про те, як ласував колись при дворі свого покровителя пана Яна Одровонжа, коли той видавав старшу дочку заміж.
   Вершники за тими розмовами об'їхали чергову, вкриту мохом кам'яну брилу. Раптом Омелян зловив себе на думці, що щось у лісі змінилося. Поки вони вели ті розмови, щось у цьому старому лісі непримітно стало по-іншому. Він обережно потягнув за віжці, поки кінь його зовсім не зупинився.
   - Що сталося?- спитав Гордій пошепки і також зупинився. Він подивився на свого побратима і раптом пошепки схвильовано вимовив:
   - Птахи перестали співати.
   - Так. Чуєш яка тиша?
   - Напевно, хтось налякав їх.
   Омелян дістав шаблю і легко штовхнувши коня каблуками, повільно поїхав вперед. Гордій теж дістав свою шаблю з піхов. Вони проїхали ще десь зо триста кроків, коли побачили коня.
   Кінь був гнідий, тонконогий, з татарським сідлом. Вершника не було видно.
   Козаки деякий час мовчки розглядали коня.
   - Дивись! - прошепотів Гордій, вказуючи рукою кудись попереду. Десь за сто кроків попереду, між деревами щось темніло. Темний силует, який ніби ховався у кроні дерев.
   - Там хтось ховається на дереві.
   - Бачу!
   Кінь без вершника тихо заржав, побачивши козацьких коней.
   Козаки поїхали вперед - Гордій попереду, а Омелян трохи відставши, за ним. Вони оминули поворот і виїхали на невеличку поляну. І тут побачили людину. Ту, що здалеку бачили як темний силует серед галуз. Це був татарин. Він висів на дереві вниз головою. Петля була затягнута навколо правої ноги. На траві, під тілом, густо залиті кров'ю лежали крива татарська шабля і шапка з хутряним околишем.
   Темні очі нещасного були широко відкриті і дивились кудись у хащі. Голова татарина знаходилась на рівні трьох ліктів від землі. Шия була перерізана від вуха до вуха. Цього нещасного ніби кроля підвісили до галузи і перерізали горло.
   Омелян і Гордій мовчки дивились на мертвого татарина, що повільно похитувався на тонкій мотузці, яка була перекинута через галузу.
   - Це його кінь блукає лісом, - тихо вимовив Гордій і знявши шапку перехрестився. І в ту ж мить щось просвистіло у повітрі. Тонка довга стріла впилася у горло Гордія і наконечник вийшов з іншого боку. Молодий козак лише здивовано і розгублено подивився на свого товариша і через кілька миттєвостей повільно сповз з коня, замертво впавши на землю.
   
   4. Наші дні. Поділля.
   
   За черговим поворотом, мандрівники нарешті побачили більш-менш зручне місце для стоянки. Густий ліс, який скрізь підходив до самого берега, тут переривався широкою тріщиною у скелі. За тисячі років дощові потоки, що стікали по тріщині у річку, вимили каміння і утворили невеличкий пляж, шириною не більше шести метрів. Але цього, здається, повинно було вистачити, для того, щоб розбити табір - поставити два одномісних намети і розпалити вогнище.
   Пет і Толік одночасно побачили це місце і радісно загалділи передчуваючи відпочинок. Мандрівники запрацювали веслами, підгрібаючи до берега.
   Але коли вони нарешті ступили на тверду землю, обране місце привалу виявилось не таким чудовим, як їм здавалось з води. Пляж був увесь всіяний гострими уламками скель, які потроху осипались з тріщини. І спати на них - була не сама найкраща ідея. Крім того, майданчик мав хоч і невеликий, та все ж нахил у бік річки. Але наближались сутінки і мандрівники прийняли рішення, що шукати якесь інше місце - то погана ідея. То ж вирішили розбивати табір тут. Пет почав облаштовувати місце для наметів, а Толік відправився догори по дну тріщини за сухими галузами для вогнища.
   На березі річки ще був світлий день, а ось у лісі, між скелями царювали густі вологі сутінки. Між камінням під ногами тихо булькотів невеликий струмочок. Пет обережно переступав з каменя на камінь, чіплявся руками за гілля. Треба було піднятись трохи вище - там росли старі косматі дерева - дуби, буки і граби.
   Жінку Пет побачив, коли оминув велику кам'яну брилу і вибрався на відносно рівне місце. Вона стояла між кривих дубів і дивилася прямо на чоловіка. Від несподіванки у Пета з рук посипались усе сухе гілля, яке він вже почав визбирувати між папоротям і сухою травою. Спочатку йому здалося, що він бачить привид. Жінка стояла нерухомо, вбрана у чорний вилинялий довгий плащ. Темне довге волосся обрамляло худорляве бліде обличчя. Темні нерухомі очі спостерігали за чоловіком.
   - Господи, ну і налякали ви мене,- видихнув Пет і нервово засміявся.
   - Вам не треба мене боятись,- не одразу відповіла жінка і якось дивно посміхнулась.
   - Що ви робите тут у лісі одна?
   - Я тут живу. Зовсім недалеко. А ви тут що робите?
   - Мандруємо. Ми з товаришем сплавляємось по Дністру на байдарках. Ось вирішили зупинитись тут з ночівлею.
   - З товаришем?
   - Так. Він там, на березі. А я ось гілля для вогнища збираю.
   Жінка деякий час мовчки дивилась на Пета, ніби щось роздумуючи, а потім заговорила.
   - Але ж там незручно. Як же ви будете спати на гострому камінні?
   - Нічого кращого не знайшли. А вже вечір. Ось темніє. Вже якось переночуємо.
   - Як вас звати?
   - Пет. Тобто Петро.
   - А я Ванда.
   - Дуже приємно. Радий знайомству.
   - А як я рада.
   Пет уважно подивився на Ванду. Він не розумів - вона шуткує над ним, чи це просто такий спосіб висловлювати думки.
   - Думаю, буде краще вам переночувати у мене. До мого будинку всього кілька сотень кроків. Затягніть свої байдарки на берег і підіймайтесь зі своїм товаришем. Я вас і вечерею пригощу, і зможете відпочити по-людськи, а не на тому камінні.
   - Ого. А це буде зручно?
   - Це ж не ви напросились до мене, а я вас сама запросила.
   
   5. 1479 рік. Поділля.
   
   Омелян не думаючи припав до шиї коня. Можливо саме це і врятувало його життя. Вже наступної миті у повітрі знову почувся тонкий свист і стріла вп'ялася прямо у око коня. Ноги бідної тварини підкосилися. Кінь завалився на бік, підминаючи під себе вершника. Усією масою мертва тварина впала на праву ногу Омеляна, що заплуталась у стременах. Страшний біль обпалив коліно. З останніх сил Омелян витягнув з-за поясу ножа і обрізав шкіряні ремені. Потім щосили вперся лівою вільною ногою у спину коня і з криком вивільнив праву ногу. Козак швидко відповз з дороги і пірнув у густі чагарники. Далі на одному боці він відповз трохи далі і сховався за дерево. Омелян важко дихав ніби пробіг кілька верст. Серце у грудях колотилось зі страшною силою. Права нога дуже боліла. Козак поклав поруч з собою ніж і шаблю, потім, скривившись, обережно обмацав коліно. Спочатку йому здалось, що він зламав ногу - біль був нестерпний. Але тепер він зміг порухати і пальцями на нозі і навіть потрохи зігнути її у коліні. Значить все було не так погано, як здалось спочатку.
   Омелян завмер і прислухався до звуків лісу. Дивно, але здається навкруги було тихо.
   Ні стукоту копит, ні хрускоту сухих гілок - лише писк потривожених комарів у папоротнику.
   - Хто підвісив того татарина?
   - Хто стріляв у них?
   - Гордій мертвий!
   - А його кінь зі стрілою у голові!
   - І коліно. Як же болить коліно.
   Думки немов іскри, спалахували в голові Омеляна. Він ще раз попробував порухати ногою. Більше усього боліло саме коліно. Але козак все ж зміг поворушити ногою. Тепер, коли пройшло трохи часу, біль вже не був таким пронизливим.
   Інстинкт самозбереження додавав сили. Усі думки, які не відносились до виживання ніби відійшли на другий план, сховались за густим туманом болю. Омелян всунув ножа за пояс, взяв у руки шаблю і обережно, намагаючись не шуміти, піднявся на ноги. Широкий стовбур дерева і густі чагарники ховали його від дороги. Ворог не міг його бачити, а якщо і знав, де він ховається, то не зміг через галузи влучити стрілою. Це давало невеликий шанс на те, що можна буде врятуватись. Омелян обережно переніс вагу тіла на поранену ногу. Коліно пронизав гострий біль. Але все ж якось стояти було можна. Козак витер рукавом свитки спітніле чоло.
   Треба було як най далі сховатись у лісі і перечекати. А далі вже буде видно. Головне - щоб невидимий ворог втратив слід. Омелян підняв з трави суху товсту галузу і спираючись на неї як на палицю прошкандибав подалі від дороги.
   Він зупинився лише тоді, коли знову почув спів птахів.
   Блукав Омелян серед густого лісу не менше кількох годин. Коліно спочатку боліло досить сильно. Але з часом біль стихла і стала тупою. Нога потрохи розходилася. Напевно він просто отримав сильний забій, коли мертвий кінь завалився на ногу.
   Нарешті після довгих блукань козак без сил опустився на гарячу траву. Дуже хотілося пити. Омелян закрив очі і пошепки прочитав молитву "Богородиця Діво радуйся" сім разів. Потім завмер і прислухався до звуків лісу. Було тихо.
   - Хто були ті нападники? Чому вони вбили татарина, а потім напали і на них - козаків? Може то якісь злодії вбивці? Скільки різного непотребу вештається по нещасному Поділлі. Господи допоможи! І що ж тепер робити? Кінь мертвий. Але десь серед лісу десь бродять кінь татарина і кінь Гордія. От якби знайти коня... Але де тепер їх шукати? Може ті злодії спеціально лишили коня, як приманку...
   Омелян думав і вирішував, що ж тепер йому робити.
   Треба було заспокоїтися і прийняти правильне рішення. Головне тепер те, що він лишився один. Все тепер залежить лише від нього одного. І вже немає з ним побратима, який зміг би підказати, з ким можна було б порадитись. А ще у нього не було коня. І ось це кляте коліно - слава Богу, що воно хоч і боліло, але здається було цілим. Якби ще і була зламана нога - на Омелянові точно можна було ставити хреста.
   - Що ж робити? Треба вийти на людей. Треба вийти з цього клятого лісу і знайти - чи то хутір, чи яке село. А далі буде видно.
   Омелян піднявся і пішов на захід - туди, куди потрохи клонилось сонце. Шаблю він сховав у піхви, і тепер йшов, спираючись на палицю.
   Так блукав у лісі він ще десь з годину, поки не побачив попереду невеличку хату. Спочатку Омеляну здалося, що те йому привиджається. Звідки й лісі може бути хата? Козак зупинився і перехрестився. Але видіння не щезло. Серед старезних височенних дубів у ста кроках попереду чорнів дерев'яний будинок з вкритим мохом похилим дахом. Омелян дістав шаблю і повільно почав наближуватись. Зблизька здавалось, що тут давно вже ніхто не живе. Колоди у стінах потріскались і почорніли від старості. Але невеличка вузенька стежка яка вела до дверей казала про зворотне. Хтось ходив цією стежкою. Ходив зовсім недавно.
   Омелян виставив перед собою шаблю і штовхнув важкі двері. Козак чекав, що двері чи то будуть зачинені, чи то відчиняться зі страшним скрипом, але як не дивно, відчинилися вони досить легко і безшумно. Від несподіванки Омелян навіть зробив кілька кроків назад. Йому здалося, до там, у густих сутінках він побачив якусь чорну тінь. Вона наче кішка промайнула у нетрях сіней. Омеляну подумалось, що та кішка раптом скочить зараз прямо на нього, уп'ється своїми гострими кігтями йому в обличчя. Тому він і зробив мимоволі кілька кроків назад, виставивши перед собою шаблю. Але раптом у сутінках будинку промайнула бліда фігура. І наступної миті з темряви до Омеляна вийшла молода жінка. Вона зупинилась коло дверей і уважно дивилась на змореного козака темно-карими великими очима. Смугла, худорлява, з густою чорною копною волосся і повними червоними вустами.
   Омеляну у першу мить навіть здалося, що ті губи ледь-ледь посміхаються якоюсь неясною загадковою посмішкою.
   - Хто ти, дівчина? - спитав Омелян трохи опустивши шаблю.
   - Ванда. Я тут ховаюсь від татар. А ви хто, пане?
   Голос її, оксамитовий і низький, звучав тихо і перелякано.
   - Я їду з Молдовського князівства до Кам'янця. На мене і мого побратима напали у цьому лісі. Побратима вбито і коня мого підстрелили. А я ось блукаю по хащах.
   - То татари. Вони нишпорять скрізь, шукають здобичі. Я ледь втекла третього дня зі свого хутора сюди до лісу. Думала, що пропаду.
   - То тут у тебе тихо?
   - Тихо, пане. Татари сюди дороги не знають. А ви пане, що, поранені?
   - Нога. Нога трохи... І пити дуже хочеться.
   Омелян сховав шаблю до піхов і відкинувши палицю втомлено опустився на землю.
   
   6. Наші дні. Поділля.
   
   Через двадцять хвилин Пет і Толік вже сиділи на лаві коло старої дерев'яної хати. На гору вони притягнули лише рюкзаки - байдарки і намети залишили у чагарнику на березі. За ті речі можна не хвилюватися - хто ж їх знайде там? Коло води немає ні дороги, ні стежки, а з річки залишених речей і не видно. Але на воді напевно нікого і не буде. У цих диких місцях і за цілий день нікого не зустрінеш.
   Поки мандрівники відпочивали після підйому на гору, Ванда тим часом поставила великий баняк з водою на вогонь, щоб чоловіки могли вмитись. Пічка в неї була старовинна кам'яна - прямо на дворі.
   - В хаті теж є піч,- сказала, пораючись коло вечері Ванда,- але нею я користуюсь лише зимою. А так куховарю на свіжому повітрі. Та й скільки мені одні тої їжі треба?
   Вона поставила варити картоплю.
   - То ви що, одна живете? - Толік дістав з рюкзака невеличку газову горілку і налаштував її для того, щоб зварити кави.
   - Так. Одна. А кого мені треба?
   - А чоловік чи діти?
   Пет дивився на Ванду - на вигляд їй було не більше тридцяти - чорнява, струнка.
   - Дітей у мене немає. А чоловік... Він на заробітках зараз, за кордоном.
   - А вам не страшно тут одній, у лісі? - Пет підняв брови,- я б напевно так не зміг постійно жити.
   - А кого мені боятись? - Ванда теж посміхнулась,- тут нікого немає. Хіба що кури мої, коза і он у лісі косулі інколи в гості заходять.
   - Якщо ви не проти,- сказала Ванда, коли вони вже вечеряли вареною картоплею і козячим сиром,- я вас нарізно покладу спати. Хата у мене невелика, але місце усім знайдеться. Петро хай лягає у сінях, а ти, Толік, ляжеш на сіні у хліву. Там тобі буде добре - і м'яко, і не така духота.
   - Дякуємо вам, господиня,- відповіли хлопці разом. Після цілого дня на свіжому повітрі коло води, а особливо після смачної ситної вечері, мандрівники розчервонілися і очі їх вже злипались. Вони були дуже раді, що їм не довелося спати на гострому камінні коло води і цілу ніч розганяти комарів. А цей день закінчувався гарячою смачною вечерею, новим знайомством, цікавою бесідою і теплою водою з баняка для вмивання.
   Поки вони вечеряли, у лісі швидко стемніло. Ванда принесла ліхтар з гасом і поставила на стіл. Одразу ж налетіли комарі і мошки. Толік ще б сидів і розмовляв, але Пет від втоми вже почав куняти.
   - Я йду спати, бо вже тут за столом засну,- сказав він широко позіхаючи.
   Він піднявся і пошкандибав до сіней. Там на підвіконні горіла свічка. Пет скинув кросівки, футболку і ліг на вузьке ліжко. Лиш тільки голова торкнулася подушки - він одразу міцно заснув і тихо посапував у всі сні. Пет і не помітив, як тонкі довгі пальці обережно загасили свічку.
   Коли Пет пішов, Толік ще деякий час розмовляв з Вандою, вдивляючись у її темні очі, які виблискували у тьмяному світлі ліхтаря. Толік розповідав про себе, про подорожі, а жінка все слухала. Потім і він почав часто позіхати і врешті решт поплентався до комори. Ванда світила, поки він вкладався спати на м'якому і ароматному сіні.
   - Спокійної ночі,- тихо сказала жінка і прикрила за собою двері.
   - Спокійної ночі,- відповів Толік уже з закритими очима. Деякий час він позіхав і зітхав, але вже скоро стало тихо. Лише цвіркун десь тріщав у темряві.
   Серед ночі Пет прокинувся від відчуття, що треба спорожнити сечовий міхур. Хлопець тихо піднявся і вийшов у двір. У кронах дерев світив місяць. Пет підійшов дерев'яного туалету. Він вже розстебнув ґудзики на штанах, але раптом десь позаду тихо хруснула гілочка. Пет завмер, прислухаючись. І в ту ж мить йому на шию ковзнула тонка мотузка. В очах Пета вибухнув сліпучий яскравий феєрверк. Чоловік намагався закричати, але мотузка ще дужче натягнулась, врізаючись у шкіру і розрізаючи її. Пет так і не зміг вдихнути повітря. Джинси стали мокрими, але через шок і біль він цього вже не відчув.
   - Я помер,- це була остання думка, яка промайнула в його голові перед тим як він втратив свідомість.
   
   7. 1479 рік. Поділля.
   Ванда напоїла Омеляна холодним квасом, принесла і поклала на стіл таріль з кулішем і грибами, хліб.
   Хлопець випив одним махом майже увесь глечик. Тільки тоді перевів дихання і обтер губи. Потім крехтячи опустився на стілець.
   - Болить коліно?
   - Так. Болить.
   - Ось поїсте, що Бог послав, а потім я гляну до рани.
   Після обіду Омелян відчув таку втому, що вже ні про що не хотів думати і нічого не відчував. Усі тривоги дня, те, що він втратив побратима і коня, ніби разом навалились на плечі молодого козака і здавалось розбавлять своєю вагою серце козака. Але на диво усе було навпаки. Він ніби став нечутливим до усього цього. Хотілося лише спати.
   Ванда все розпитувала Омеляна, але той відповідав на питання якось неохоче.
   - Є тут одне місце, - сказала Ванда ніби між іншим. Я бачу, що ви пане, зморились дуже і сили залишили тіло і душу. Ось я відведу вас до джерела, вмиєтесь тією водою і сили знову повернуться.
   - Яке джерело? - спитав Омелян позіхаючи.
   - Цілюще. З живою водою. Воно тут недалеко. Я допоможу вам. Йдемо ось прямо зараз.
   Ванда хоч і була невисокою, худенькою і тендітною, на подив прудко закинула руку козака собі на шию і легко помогла тому піднятись. Омелян встав, знову скривившись від гострого болю.
   - Ось вмиєтесь і вам стане набагато легше. Йдемо ж.
   Жінка повела по непримітній стежині козака за хату, за густі чагарники, у бік скель. Далі вони піднялись по сходам, видовбаним у камені нагору. Омелян в котрий раз примітив силу дівчини. Він усе ловив себе на думці, що Ванда тільки ззовні здається тендітною і слабкою, а ось у міцності рук, в тому, як вона підтримувала його - міцного молодого парубка, у її темно-карих великих очах було щось таке... ніби вона була значно старшою і мудрішою свого віку.
   Вони разом піднялись по видовбаним у камені сходам на плоску скелю, яка вростала одним боком у земляний схил. І тут Омелян побачив джерело - невелике чашеподібне заглиблення у камені, схоже на маленьке озерце шириною півтора ліктя, не більше. Вода текла з під плоского чорного каменю, який нависав над джерелом одним боком.
   - Яка дивина!- сказав Омелян уважно розглядаючи чорний камінь, схожий на велетенську морську гальку.
   - Так. Сядьте на нього,- сказала Ванда і в голосі її відчувалось якесь дивне хвилювання.
   - Ось сюди,- вона вказала на центр чорного каменю.
   Ванда підняла з землі невелику жменю піску і висипала на чорний камінь. Піщинки розсипались, а потім раптом піднялись у повітря і зависли над його поверхнею на висоті ширини пальця. Піщинки гойдались у повітрі і мілко дрижали.
   Омелян спочатку не повірив своїм очам.
   - Господи, це як?! Що це?- прошепотів він і нахилився обличчям до піщинок.
   - Це якесь чаклунство? - він торкнувся кінчиком пальців піщинок і відчув, як щось ледь вкололо його.
   Омелян не бачив, як Ванда за його спиною непримітним рухом дістала тонкий, загострений з обох боків ніж. Вона коротко замахнулась і встромила лезо чоловікові у спину.
   Хрип вирвався з вуст молодого козака.
   Останнім рухом він хотів обернутись, але Ванда натиснула і ніж увійшов у спину по саму рукоятку. Омелян завалився обличчям на чорний камінь. Деякий час тіло його дрижало і тріпотіло, немов пташка в руках мисливця. Але Ванда все тиснула і не випускала ножа. Через деякий час Омелян перестав хрипіти, трястись і затих на чорному камені. Кров його темною маслянистою рідиною стікала по поверхні і та поверхня ніби губка всмоктувала кров. Через деякий час вода у джерелі, до цього прозора, раптом побіліла і стала схожа на молоко. Ванда витягнула ножа з мертвого тіла і кинула у траву. Потім, похитуючись, опустилась навколішки і стала жадібно пити ту білу воду. Вона все пила і пила, робила короткі перерви для того, щоб перевести дихання. А потім знову починала пити. Вона пила до тих пір, поки та біла вода поступово не втратила колір і знову стала прозорою. Ванда важко підняла голову і вже без сил лягла на спину, розкинувши руки. Вона закрила очі. По підборіддю тонкими струмочками стікала біла вода. На вустах жінки була ледь помітна задоволена посмішка.
   - Тепер все буде добре. До наступного разу.
   
   8. Наші дні. Поділля.
   
   Толік прокинувся від відчуття поцілунку на вустах. Він смикнувся зі сну, але чиїсь гарячі ніжні долоні втримали його голову. Він почув тихий жіночий сміх і потім знову хтось поцілував його прямо в губи. Довге волосся впало йому на обличчя і залоскотало очі. Волосся пахло лісовими травами і осінню. Це була Ванда. Толік обійняв її тонкий стан, обережно і ніжно потягнув до себе. Вона цілувала його вологими вустами , а Толіку здавалось, що все це дивний сон. І він не хотів прокидатись, не хотів, щоб цей сон закінчився. Вони кохалися у темряві. Ванда тихо сміялась і сміх перетворювався на стогін. Толік зітхав і часто дихав, цілуючи гаряче тонке і пружне жіноче тіло.
   Через деякий час все стихло. Вони притиснулась один до одного і Толік знову міцно заснув вдихаючи терпкий аромат жіночого дихання.
   Він у вві сні посміхався і обіймав Ванду. Але коли на ранок прокинувся разом з променями вранішнього сонця, яке лоскотало очі через невелике вікно, то Ванди поруч не було. Він лежав один, мокрий від поту.
   Коли він вийшов на вулицю, жмурячись від сонця, Ванда поралась коло печі. Вона обернулась і посміхнулась. Толік підійшов до неї і попробував обійняти її, але жінка засміялась і немов кішка вислизнула з обійм.
   - Добрий ранок, - сказала вона.
   - Добрий ранок,- відповів Толік,- а де Пет? Невже дрихне до цієї пори?
   - Ні. Він недавно прокинувся. Сказав, що йде до річки скупатись. Вода зранку у Дністрі тепла і чиста.
   - Може і мені піти до річки?
   - Ні. Я тобі покажу краще місце. Тут таке джерело є - з прозорою і теплою водою. З цілющою водою. Може разом і скупаємось, - Ванда весело засміялась, показуючи білі зуби.
   - Ого! Йдемо! Я готовий. Куди йти?
   - Ну ти і швидкий. А йти тут зовсім недалеко, он за хатою, на горбочку.
   Ванда зняла невеличкий баняк з вогню, витерла руки о рушник.
   - Ну йдемо.
   Ванда повела Толіка за хату, де за високими міцними дубами сіріла скеля. Коли вони підійшли ближче, Толік побачив непримітні вузькі сходи, видовбані у камені.
   - Підіймайся, а я за тобою.
   Жінка пропустила чоловіка вперед. Голос її був тихим і ледь дрижав від хвилювання чи то від збудження. Толік обернувся і подивився на Ванду, попробував її обійняти, але вона знову засміялась і вислизнула з рук.
   - Іди, іди!
   Вони піднялись на гору і зупинились коло великого плоского чорного каменю, під яким знаходилось джерело.
   - Який дивний камінь,- сказав Толік, переводячи дихання. Він нахилився і торкнувся його. І одразу відсмикнув руку - пальці відчули ніби легкий удар струмом, так, ніби він доторкнувся до оголеного проводу під невисокою напругою.
   Коли він відсмикнув руку, в ту саму мить краєм ока побачив якийсь різкий рух. Щось яскраво блимнуло у променях вранішнього сонця.
   Толік встиг лише трохи повернутись до Ванди, коли відчув різкий удар ножа. Лезо зайшло трохи нижче лівого плеча, у біцепс. Якби Толік не повернувся, то отримав удар прямо у ліву частину спини, туди, де було серце. Болю Толік не відчув, але рукою він поворушити не міг. Ліва рука заніміла і стала немов чужою. Толік впав на спину і побачив над собою Ванду з довгим ножем у руці. По лезу стікала кров. Його кров. Ванда дивилась на нього темними великими очима і здалась у цей момент чужою і холодною. Це ніби була зовсім інша жінка - лише схожа на Ванду.
   Толік почав відповзати спиною вперед, а жінка тим часом повільно наближалась. Темні очі її, схожі на очі ящірки, не минаючи дивились наскрізь нього.
   Толік ніби втратив здатність думати. У цю мить ним керував лише один древній інстинкт - виживання. Пальці правої, здорової руки намацали на землі камінь. Толік схопив його, і щосили кинув прямо у обличчя Ванди. Відстань між ними була не більше чотирьох кроків. Гостра каменюка поцілила прямо між очима. Жінка вронила ножа і страшно закричала. Темна кров рясними потоками одразу ж залила її обличчя. Ванда впала на коліна, закриваючи обличчя руками. Толік знову схопив закривавлений камінь, скочив на ноги і щосили вдарив ним по голові жінки. Вона завалилась і впала прямо на чорний камінь. Кров потекла по поверхні каменю, але одразу камінь всмоктав її і ні одна крапля не пролилась на землю.
   Толік стояв над чорним каменем і очманіло дивився на нерухоме тіло жінки. Він побачив, як вода у джерелі вмить помутніла, побіліла і стала схожа на молоко.
   Толік опустився на коліна, набрав долонею воду і хлюпнув на обличчі і поранену руку. Він одразу відчув як щось засвербіло у рані. Оніміння проходило, але біль так і не прийшла. Толік нахилився до джерела і став пити воду.
   Він пив і пив, не в змозі відірватись.
   А коли нарешті все ж підняв голову і знову хлюпнув на руку, змиваючи кров, то побачив на місці рани лише тонкий вузький шрам. І рука зовсім не боліла.
   Він відтягнув холодне і дивовижно легке тіло Ванди до сходів і скинув його зі скелі у бік дому. Потім спустився вниз. За хлівом, у заростях малини він знайшов тіло Пета, з синім язиком і широко відкритими очами. Толік за руки відтягнув і тіло Пета, лишивши його коло Ванди. Він вирішив закопати обох під скелею. Але спочатку дістав з кишені Пета мобільний і кинув його до розпаленої печі. Потім те саме зробив і зі своїм мобільником. Після цього пішов до Дністра і розібрав байдарки. Усі сліди треба було знищити. Так його ніхто не зможе відшукати.
   А з мандрівниками на великій воді, буває, стають усілякі нещастя. Хто зможе відшукати тих, хто пропав на великій воді?
   Коли з усім необхідним було нарешті покінчено і ні тіл, ні речей більше не лишилось, Толік знову піднявся до джерела. Вода все ще була білою, але чоловік знав, що це ненадовго. Треба було скористатись моментом. Він став на коліна і знову почав пити. Довго і з насолодою.
   Тепер йому добре. Тепер йому нічого не буде. А коли йому для продовження життя знову знадобиться біла вода, камінь сам прикличе до себе чергову жертву.
   - Тепер все у нього буде добре. До наступного разу.